45.

Агата.

Олівія трохи скидає швидкість і вклинюється в щільний потік автівок. Нервово вдивляюся в дзеркальце заднього виду. Жодного сліду погоні.

— Слухай, Агато, — шепоче подруга. — Те, що ти працюєш у поліції, не означає, що можна ось так просто порушувати правила. Більше тікати ні від кого не будемо.

— Та знаю я, — зчіпляю зуби й зиркаю на дітей.

Ті мирно сплять у своїх кріслах. Інколи я заздрю їх здібності засинати за будь-яких обставин.

Залишок шляху їдемо мовчки. Олівія паркується біля під’їзду й допомагає занести малят до квартири.

— Я вкладу їх спати й наберу тебе, — кажу винувато. — Добре?

— Я зайду пізніше, — так само тихо відповідає дівчина. — Обіцяла Нікові спекти шоколадний пиріг.

— Добре, чекатиму, — відчиняю двері до дитячої кімнати.

Подруга обережно вкладає Амі до ліжечка.

— Я напишу тобі, — додає Олівія, після чого виходить.

Відсуваю ковдру й нахиляюся. Міккі починає ворушитися в мене на руках.

— Мамо, а дядько Еван — це наш тато? — запитує сонно.

Земля вмить уходить з-під ніг. Міцно вчіпляюся рукою в перекладину ліжечка, іншою тримаю дитину. Невже я щось пропустила, й Еван-таки примудрився щось їм сказати?

— Ні, — несильно стискаю зуби. Так втомилася вже брехати власним дітям. — З чого ти взяв, сонечко?

— У нього теж світле волосся, — бурмотить Майкл.

— І сині очі, — мляво додає Амі.

— А хто у нас ще тут не спить? — питаю жартівливо, намагаючись змінити тему.

Обережно вкладаю синочка до ліжка й накриваю ковдрою. Таку схожість тільки лінивий не помітить. Ще пощастило, що саме в той момент малюки мали на собі окуляри й кепки. Інакше не знаю, що міг би утнути Еван.

— А я хотів би, щоб дядько Еван був нашим татом, — продовжує Міккі.

А в мене вже серце кров’ю обливається. Я б теж хотіла. Але не маю жодного морального права повірити йому знову.

— У дядька Евана є свої діти, — щосили намагаюся, щоб мій голос звучав рівно. — А мама вас дуже сильно любить.

І замість тата теж. Це вже додаю подумки.

Міккі перевертається на бік і вже за кілька секунд в кімнаті чутно його тихе сопіння. Амі заснула ще раніше. А я вчергове врятована від незручної розмови.

Дожила, я вже боюся питань від власних дітей!

За годину в гості приходить Олівія. З пирогом. Розміщуємося на кухні, я заварюю чай.

— Міккі припустив, що Еван — це їх тато, — зітхаю сумно. — Навіть дитина це розуміє. Мені страшно.

— Гадаю, будь-який чоловік може здаватися малюкам їхнім татом, — подруга розводить руками. — Навіть Нік. Справа не в Евані.

— Сподіваюся, — важко сідаю на стілець і стискаю руками голову. — Скажи мені, навіщо він намагався їм сподобатися? Покататися запропонував. Чого він лізе в моє життя?

— Може досі кохає тебе? — Олівія злегка нахиляє голову.

— Який там кохає! — вигукую обурено. — Ми знали одне одного менше тижня. А ти кажеш, кохає. Ти, взагалі, на чиєму боці?

— Справедливості, — сміється подруга. — Серйозно, після твоєї розповіді я можу порадити тільки одне — поговорити з Еваном начистоту.

— Ось цього я й боюся більше за все, — додаю з сумом.

Еван.

— Це не те, що ти подумав, — автоматично починаю виправдовуватися. І тільки потім до мене доходить сенс останньої фрази. — Підставила?

— Вибач, я не надто люблю підслуховувати чужі розмови, — усміхається Нік. — Але так вже вийшло, що вона частково стосується моєї доброї знайомої. Але, чесно кажучи, я не знаю, що там у вас сталося.

— Я б теж хотів це знати, — кажу не надто весело. — Адже все було так добре. Я дійсно не розумів, чому Агата від мене втекла тоді. Але тепер, здається, все досить прозоро.

— Вагітна дружина? — уточнює колега.

— Псевдовагітна, — одразу ж виправляю його. — Не було в мене жодної дружини. Багато років тому я познайомився з неймовірною жінкою. І я дійсно планував із нею одружитися. Але потім виявилося, що познайомився я з однією, а потім її спритно підмінила інша. Близнючка. А я не терплю брехні.

— Воу! — вигукує Нік. — Звучить як серіал. То, в чому проблема?

— В тому, що та друга й досі мене переслідує, — кажу з роздратуванням. — Вбила собі в голову, що я маю на ній одружитися... Задовбала вже.

На останній фразі міцно стискаю кулаки. Інколи дивуюся, як моя нервова система її витримує.

— Вона просто не розуміє слово «ні», — продовжую. Ще б пак, нарешті знайшов аудиторію. Тато й слухати не хотів правду про його улюбленицю. — Робить усе, що заманеться.

— Знаю одну таку, — задумливо вставляє Нік. — А її не Емма звати, випадково?

— Вікторія, — відповідаю. — Напевно. Я вже ні в чому не впевнений.

— Вам треба поговорити з Агатою, — раптом каже чоловік. — Представити власні версії подій.