44.

Еван.

Малюки їдять морозиво з таким захопленням, що й моя порція враз стає набагато смачнішою. Уважно придивляюся до їх личок, та смішні темні окуляри закривають майже все. Хоча, що я очікую побачити? Що вони схожі на когось, хто мешкав разом із нами в готелі? Можливо, Агата вже була заміжня, а після повернення з курорту вирішила ще й діточок завести.

Питань більше, ніж відповідей.

Дивлюся в інший бік і випадково ловлю погляд Агати. Вона така напружена. Здається, що сидить на пороховій бочці, а не пластиковому стільці з кафе.

Щось тут явно не так.

— А в тебе є автівка з синіми ліхтариками? — діловито запитує Міккі.

Вперше одразу запам’ятав імена чиїхось дітей. Прогрес.

— Є, — усміхаюся. — Хочеш покататися?

— А можна??? — на обличчі малюка вимальовується непідробний захват.

— Не будемо навантажувати дядька Евана, — вмить втручається Агата, пропозиція точно не припала їй до вподоби. — Нік вас покатає.

— А ми хочемо на іншій автівці, — канючить Амі. — Автівка дядька Ніка вже набридла.

Кохана зітхає й посилає мені такий важкий погляд, що аж мимоволі здригаюся. Але я не відступлюся. Хочу знати про неї все: як провела ці шість років; чим займалася; одружена, чи ні. Хто батько цих чудових близнюків, врешті-решт!

Це питання особливо сильно не дає мені спокою.

— Можливо, наступного разу, — не здається Агата. Видно, що вона не надто хоче брехати дітям. — Сьогодні у нас ще підготовка до школи, пам’ятаєте?

— Кататися на поліцейській автівці цікавіше, — зауважує Міккі, а я ледве стримую широчезну усмішку.

Як я його розумію...

— А коли ми тоді покатаємося? — не здається хлопчик.

— Коли у дядька Евана буде вільний час, — Агата стріляє в мене знищувальним поглядом, натякаючи, що цього самого вільного часу в мене не буде найближчий тиждень.

— Так, мама має рацію, — здаюся й піднімаю руки на знак капітуляції.

І на що я тільки сподівався?

Агата.

Швидко доїдаю морозиво й прошу офіціанта принести рахунок. Еван не дозволяє нам з Олівією заплатити, повністю урегульовує все сам. А я знову почуваюся незручно.

Дружною компанією підводимося зі стола й прямуємо вбік виходу. Хочеться якнайшвидше звідси забратися.

— Агато, — Еван легенько торкається мого передпліччя. — На хвилинку.

Переводжу погляд на Олівію, але та лише примружує на секунду очі, даючи до зрозуміння, що досить уникати розмов.

— Посаджу поки що непосид у крісла, — весело каже вона. — Доганяй.

Подруга, називається... Проводжу дівчину очима. Щойно вона зникає з поля зору, розвертаюся до колишнього.

— Я тебе слухаю, — кажу досить різко, збиваючи його з пантелику. — Але одразу попереджаю, що моє особисте життя тебе не стосується.

— Чому? — питанням на питання відповідає чоловік.

— Ти ще питаєш? — обурення вдаряє у голову, вмить підігріваючи кров. — Запитай у своєї вагітної дружини! Або хто вона там вже тобі.

З цими словами розвертаюся на п’ятках і чимдуж кидаюся до автівки. Не хочу чути підтвердження своїх слів. Тільки не зараз... Я думала, що закрила цю тему ще шість років тому, але ні. Вона й досі мене переслідує.

Еван.

Завмираю на місці, переварюючи почуте. Яка ще вагітна дружина? Агата зі швидкістю звуку кидається вперед.

І тут до мене доходить. Вікторія!

Зриваюся з місця й намагаюся наздогнати кохану, але та, мов справжнісінький спринтер, добігає до автівки й застрибує до салону. Транспортний засіб вмить зривається з місця, залишаючи за собою величезну хмару пилу.

Почуваюся актором в дешевому бойовику. Не буду ж я тепер ще й гнатися за ними через все місто! Це, принаймні, небезпечно.

Повертаюся до відділку й заходжу в кабінет. Нік піднімає очі й обводить мене байдужим поглядом. Дуже кортить розпитати його про все, що знає. Але щось мені підказує, що я не доб’юся від нього жодної відповіді.

Сідаю за стіл і пробую сконцентруватися на роботі. Бажання розмовляти з Вікторією знаходиться десь нижче плінтуса. Хоча, все одно доведеться.

Та чи буде з цього сенс?

Врешті, не втримуюся й вчергове виходжу з кабінету. Нік лише проводжає мене здивованим поглядом. Підходжу до автомату з кавою й обираю американо. У спеціальному відділі миттєво з’являється стаканчик, котрий поволі наповнюється ароматним напоєм. Апарат видає короткий пискіт, і я забираю каву й прямую на вулицю.

Набираю номер Вікторії й автоматично затискаю зуби. Через неї мені довелося йти до ортодонта, котрий виписав мені спеціальні засоби для боротьби з нічним затисканням щелепи. Від цієї жінки не можна очікувати нічого хорошого. Зі стіною й то результативніше розмовляти, ніж із нею.

— Привіт, котику, — лунає зі слухавки медово-солодкуватий голос жінки, а я ледве стримуюся, щоб не розчавити телефон у руках. — Ти передумав?