43.

Агата.

Еван простежує за моїм поглядом і теж помічає Олівію з малятами. Подруга врешті підводить голову й на мить завмирає. Ще секунда, й вона вже збирається взяти близнюків за рученята й повести до чергового атракціону...

— Мамо! — кричить Міккі й радісно зривається у мій бік. — Я катався на фіолетовому поні!

— А я на рожевому! — захоплено додає Амі, намагаючись наздогнати брата.

Затримую подих і зиркаю на Евана. Той сидить на лавці нерухомо, застигнув, як статуя. Підводжуся з місця й роблю крок назустріч дітям, закриваючи їх від колишнього.

— Мамо, дивися, що ми виграли, — синочок показує на яскраво-сині сонцезахисні окуляри в формі зірочок на його носі.

— І я, і я, — донька аж підстрибує, показуючи свої, темно-малинові. — А ще кепки.

Тільки зараз помічаю, що на головах моїх непосид красуються дві картонні кепки. Зовсім вже розум втрачаю з цим Еваном!

— Дуже гарно, — усміхаюся й сідаю навприсядки. — Які ви молодці!

Міккі визирає з-за мене й врешті помічає Евана. Стискаю кулаки, сподіваючись, що він не впізнає малят у такому вбранні.

— Мамо, а хто це? — голос сина звучить трохи сконфужено.

Мої сонечка не дуже часто знайомляться з «новими» дорослими. Але дуже це полюбляють.

— А це мамин колега з роботи, — рятує ситуацію Олівія, бо я тільки хапаю ротом повітря, як та риба, котру викинули на берег.

Розвертаюся назад і зіштовхуюся поглядом з колишнім. Той настільки шокований, що навіть слова вимовити не може.

— Колега? — повторює Амі. — Як Нік?

Мовчки киваю й вже збираюся запропонувати малятам солодку вату, щоб відволікти, як Міккі обходить мене й прямує просто до Евана.

— Мене звати Майкл, — каже по-дитячому серйозно. — А тебе?

— Яке в тебе гарне ім’я, — на обличчі колишнього розповзається фірмова чарівна усмішка, від якої мої коліна починають слабнути. — А мене звати Еван. А тебе як звати?

Питання адресовано до нашої донечки.

— Аманда, — гордовито каже Амі, ще б пак, тепер і їй приділили увагу.

— Амі, Міккі, ходімо, — беру малят за руки. — Не будемо заважати дядькові Еванові.

— Мамо, Майкл, а не Міккі, — насуплюється синочок. — Міккі — це тільки для дівчат.

Олівія пирскає зі сміху. І я б з радістю її підтримала, якби не була головною героїнею цього спектаклю.

— А ви мені не заважаєте, — вирішує добити мене Еван. — Пропоную з’їсти морозива на честь зустрічі.

Вже збираюся запротестувати, як подруга легенько торкається моєї руки. Переводжу на неї погляд, і дівчина злегка киває, мовляв, нехай.

— Ураааа! — пищать в один голос близнюки.

Колишній підходить до інформаційної таблички й довго водить по ній пальцем.

— Ага, знайшов! — вигукує врешті. — Тут є казкове кафе з морозивом.

Новина веселить дітей ще більше. А мені лишається тільки важко зітхнути. Єдине, чому радію, так це те, що коли мої непосиди отримують нові аксесуари, то забрати їх у них неможливо.

Краєм ока дивлюся на Евана. Той уважно розглядає дітей. І мені, звісно, це дуже не подобається. Які шанси, що чоловікові може спасти на думку, що це його діти? Важко сказати, ми мали всього одну ніч — і такий результат. Можливо, це звичайна цікавість.

Еван.

Невдовзі вже вп’ятьох сидимо в кафе та їмо морозиво. Отже, Агата не тільки заміжня, а ще й має двох дітей.

Не знаю, на що я сподівався. І чому взагалі запропонував цей похід. Малюки здалися мені такими щирими й відкритими, що одразу захотілося зробити для них щось радісне. Невже на мене аж так впливають чужі діти? Її діти.

Дівчина, котра привела малят, певно, подруга Агати, весь час свердлить мене уважним поглядом. Таке враження, ніби намагається влізти просто в мозок. А моє бажання поговорити з коханою, з’ясувати, що все ж таки сталося після мого від’їзду на роботу, росте в геометричній прогресії. Здається, що я багато чого не знаю.

Хвилини тягнуться повільно. Час від часу дивлюся на Агату, а та одразу ховає очі. В якийсь момент її телефон оживає, і дівчина підводиться з-за столу й виходить, щоб поговорити. Вичікую з півхвилини й зриваюся за нею під осудливий погляд подруги.

Зупиняюся в кількох метрах від коханої й терпляче очікую, доки вона договорить. Несвідомо милуюся її витонченими жестами, граційними рухами...

— Агато, — кажу, підходячи ближче, коли дівчина врешті ховає пристрій до кишені.

Агата розвертається й дивиться на мене перелякано.

— То у вас з Ніком є діти? — питаю прямо.

Кохана вмить морщить брови й дивиться на мене з німим запитанням, після чого прискає зі сміху.

Я щось сказав не так?

— Ні, з чого ти взяв? — запитує весело, ще сильніше нагадуючи мені ту безтурботну Агату, з якою я познайомився шість років тому. — Нік — чоловік Олівії.

— А хто тоді... — затинаюся на півслові, тому що в мою ногу врізається Міккі.