42.

За годину до...

Агата.

Олівія дивиться на мене з такою турботою, що на серці вмить стає легше. Я знаю, вона не засудить.

— В мене був дуже важкий розрив з колишнім, — продовжую витискати потрібні слова. — Я нарешті взяла відпустку на роботі та поїхала на курорт з чіткою метою — відпочити. І жодних знайомств. Але на рецепції мені помилково дали ключі від номера Евана. Так і познайомилися.

Подруга пирскає від сміху.

— Вибач, — каже вона. — Звучить, як уривок з комедійного фільму.

— І не кажи, — сумно зітхаю. — Потім ми кілька разів перетиналися на території готелю й на пляжі. Ходили на прогулянку та в кіно... Я нарешті віддалася почуттям. А наступного дня дізналася, що в нього є вагітна наречена.

Олівія миттю з’їжджає на узбіччя й прикриває рот рукою. Її обличчя виражає цілковите здивування.

— Він сам тобі про це сказав??? — запитує.

— Ні, — стискаю губи й відвертаюся до вікна. — Евана викликали на роботу, натомість до готелю прибула його наречена. Вона й сказала. Хотіла зробити йому сюрприз, а виходить, що зробила мені.

До очей підступають непрохані сльози, відхиляю голову назад і стискаю кулаки. Скільки разів казала собі, що не буду плакати!

Олівія сидить мовчки, задумливо переварюючи інформацію. На її обличчі — глибоке зосередження.

— Так, стоп, — врешті мовить вона. — Якась невідома жінка просто приїхала й сказала, що вона — вагітна наречена Евана, а ти повірила?

— Чому я мала не вірити? — сідаю рівніше й розвертаю голову до подруги.

Та вмить простягає мені сухі серветки.

— Дякую, — беру одну з пачки й акуратно витираю під очима. — Я точно не хотіла руйнувати чиюсь родину.

— А що на це сказав сам Еван? — продовжує допитувати Олівія.

— Нічого, — кидаю коротко. — Я в нього не питала. Просто поїхала додому.

Дівчина завмирає. Вона точно вражена почутим.

— Але ж це все здається якимось аж надто добре зрежисованим, — Олівія задумливо прикладає палець до підборіддя. — Евана викликають на роботу з відпустки. І тут неймовірно вчасно з’являється його наречена, котра до того ж ще й вагітна. Комбо.

— Там була ще її подруга, котра чомусь клеїлася до Евана, — додаю скептично. — Вона потім сказала мені, щоб я трималася подалі від нього.

Коротко розповідаю про курортні вибрики Діани.

— Це ще дивніше, — подруга закушує губу. — На твоєму місці, я б все-таки поговорила з Еваном.

— Гадаєш, що я така нерозумна, що втекла без спроби хоча б щось з’ясувати? — питаю стривожено, тепер вже й мені здається, що вся ситуація здається аж надто дивною. — Що я сама все зіпсувала?

— Ти мала право обуритися, — Олівія легко торкається мого плеча. — А він повинен був хоча б спробувати тебе знайти. У цій історії багато чого не так. Тож вам треба поговорити, як двом дорослим людям.

— Я не знаю, — закриваю обличчя руками. — Я боюся почути, що це все правда.

Подруга знову вклинюється у щільний рух. Забираємо дітей з садочку та їдемо на прогулянку. Це сюрприз, придуманий Олівією.

Спочатку заходимо до торгового центру й купуємо іграшки: два набори пазлів та електронну залізницю, після чого прямуємо просто до парку.

— Мамо, а можна покататися на каруселі? — запитує Міккі, зазираючи мені в очі. — Будь лааасочка, я буду міцно триматися.

— І я, і я хочу, — підтримує його Амі.

Кидаю погляд на величезний атракціон з різнокольоровими машинками, човниками й поні... Вестибулярний апарат зрадливо дає про себе знати, і до горла вмить підступає клубок нудоти. Мені завжди стає зле від таких каруселей.

— Тітка Олівія з вами покатається, — рятує ситуацію Олівія.

Ось, хто може хоч вниз головою крутитися — і їй нічого не буде. Навіть трохи заздрю.

— Урааа! — в один голос пищать діти.

Майкл підходить до мене й ніжно бере за руку.

— А ти не будеш сумувати? — запитує, уважно вдивляючись в моє обличчя, викликаючи теплу усмішку.

В очах знову з’являються сльози. Тільки цього разу — радісні.

— Постараюся, синку, — кажу й гладжу хлопчика по голові.

Аманда теж підходить до нас і обіймає мене.

— А ти купиш нам солодку вату? — запитує вкрадливо.

— Куплю, — усмішка на моєму обличчі ширшає.

Міцно обіймаю дітей, а тіло вмить охоплює невимовний спокій. Вони — моя втіха, два промінчика світла. Не знаю, що б без них робила.

— Ходімо, дітки, — Олівія ставить пакети на лавку й бере малят за руки, веде в бік каруселей.

А я, тим часом, прямую до кіоску з солодощами й замовляю солодку вату. Відстоявши немаленьку чергу, повертаюся до лавки.

Може віднести пакети до автівки? Хоча ні, краще почекаю на Олівію.

Сідаю та роздивляюся навколо. Подруги та дітей звідси не видно. Аж раптом мій погляд зачіпляється за досить знайому фігуру на горизонті.