41.

Еван.

Напруга в кімнаті зростає з кожною секундою. Нік окидує мене байдужим поглядом і прямує до свого місця. Сильніше стискаю кулаки, слова застрягають у горлі. Нагадую собі безумного ревнивця, що плавно виходить з-під контролю.

— Що у тебе з нею? — питання виривається само собою.

Досить вже брехні й виляння. Секрети й приховування не приносять нічого хорошого, вже впевнився на власній шкурі.

Нік зупиняється й розвертається до мене обличчям. Спокійний, очі не виражають нічого.

Колись і я таким був. Доки в моєму житті не з’явилася Вікторія. Аж око тіпається від однієї тільки згадки її імені.

— З ким? — питає з легкою іронією.

Одразу здогадуюся, що він зрозумів, про кого йдеться. Та чомусь вирішив випробувати мене на міцність. Окей.

— З Агатою, — кажу максимально спокійно, та дається це нелегко.

Батько непогано постарався перед цим. Може й не варто було розпочинати цю розмову в такому стані.

— А тобі яка різниця? — чоловік підводить одну брову й складає руки на грудях.

— Хочу знати, чи маю я хоча б якийсь шанс, — кажу чесно.

— Агата — моя колега, — відповідає Нік. — Не знаю, що ти там зробив. Але краще не наближайся до неї, доки вона сама цього не захоче. Інакше матимеш справу зі мною.

— Ого, — не втримуюся від уїдливого коментаря. — То вона тобі подобається.

— Ми не в дитячому садочку, Еване, — пирхає чоловік. — Раджу прислухатися до моїх слів.

Нік сідає за стіл і бере до рук стос аркушів, даючи до зрозуміння, що розмову закінчено. А в мене всередині аж вирує. Я й без того аж надто довго чекав.

Так, стоп. Треба заспокоїтися й увімкнути голову. Мислити логічно.

Стискаю скроні пальцями й заплющую очі. Якщо Нік не підтвердив напряму, що між ним і Агатою щось є, то, скоріше за все, вони дійсно тільки колеги. Але він у курсі, що між нами щось було. Сумніваюся, що Агата довірить таку інформацію першому зустрічному...

Стаціонарний телефон на столі оживає, перериваючи мої роздуми. Знімаю слухавку й прикладаю до вуха.

— Еван Коулман. Слухаю, — відповідаю сухо.

— Еване, зайди до мене, — лунає з динаміку голос головного.

— Добре, вже йду, — відповідаю й кладу слухавку.

Може варто розпитати його про Агату? Та ні, це вже точно погана ідея.

Нік.

Еван виходить з кабінету, а я видаю доволі голосний смішок. Оце ревнивець! І, схоже, дійсно відчуває до Агати щось серйозне. Але перше враження буває оманливим, тож я не став поки що спростовувати його домисли.

Повертаюся до вивчення матеріалів справи. Десь хвилин двадцять перебираю папери. Лаборант залишив видрук з адресою потенційного злочинця. Хапаю куртку й виходжу на вулицю. Набираю номер Олівії.

— Привіт, любий, — лунає в слухавці її мелодійний голосок, що змушує кутики моїх губ невпинно розповзатися в усмішці.

— Привіт, сонце, — кажу м’яко. Агата каже, що мій голос кардинально змінюється, коли я розмовляю з дружиною. — Ти вдома?

— Ні, я витягнула Агату й малюків до парку розваг, — повідомляє кохана. — Їм треба трохи розвіятися й налагодити контакт. Амі й Міккі відчувають, що з мамою щось не так.

— Чудова ідея, люба, — несвідомо киваю. — А в якому ви парку? Надовго?

— Біля Лото... — звук обривається.

— Парк біля Лотосу? — уточнюю. — Ти кудись пропала.

— Так, біля Лотосу, — підтверджує дружина. — Хочеш приїхати?

— Можливо, пізніше. Зараз з’явилося дещо до роботи, — відповідаю.

Еван.

Завмираю, напружено прислуховуючись. Головний очікував на прибуття якоїсь суперважливої журналістки, тож запропонував вийти на вулицю й поговорити по дорозі. Але зараз я пропускаю весь його монолог повз вуха. Мене більше цікавить те, про що говорить Нік. Сонце, люба, Лотос? Схоже, я знаю, куди зараз поїду.

— Я насправді дуже вдячний, що ти приїхав до нас, — каже бос. Сподіваюся, він не помітив, що я його не слухав. — Це велика честь для нашого відділку.

— Це перебільшення, — спішу його запевнити.

Начальники відділків завжди занадто серйозно сприймають допомогу зовнішніх агентів мого рівня.

У цей момент до будинку під’їжджає яскраво-червона автівка. В очах шефа миттєво спалахують вогники.

— Це вона, — каже він. — Вибач, Еване, потім продовжимо обговорення, добре?

— Без проблем, — кидаю у відповідь. — Не буду заважати.

З цими словами зриваюся з місця й прямую до парковки. Забиваю в навігатор «Лотос». Ага, отже це торговий центр.

Добираюся дуже швидко. На щастя, в цей час корків немає. Паркуюся біля входу в парк і беру безкоштовний квиток з автомату.

Проходжу широкою алеєю, роздивляючись навколо, вишукуючи в натовпі тендітну темноволосу фігурку. А людей тут багатенько...

Аж врешті помічаю її! Агата сидить на лавочці й тримає в руках дві солодкі вати. Поруч купа пакунків. Рішуче прямую в бік жінки. Отже, Нік розмовляв із нею!