40.

Еван.

Вдесяте перечитую один єдиний абзац, намагаючись вловити суть, але марно. Усі мої думки зараз літають значно далі від роботи й справи, яку я веду. Шість довгих років у спробах викинути її з голови закінчилися грандіозним фіаско. Хто б міг подумати, що Агата працює саме в тому відділку, куди мене скерували у відрядження?

Чи відмовився б я, якби знав про це завчасно? Гадаю, що ні. Просто не зміг би. Ця жінка проникла під мою шкіру й отруїла кров. Я думав, що колись був безнадійно закоханий у Наталі... Та це почуття тьмяніє на тлі того, як глибоко Агата засіла в моєму серці.

І тепер я сиджу в душному офісі й щосили намагаюся переключитися на роботу. А десь там, за межами поліцейського відділку, міцний татуйований тип везе мою Агату додому. Моя кров закипає лише від однієї думки про це!

Хто він їй? Чоловік? Друг? Коханець?

Прикладаю долоню до чола й намагаюся згадати, чи мала Агата обручку. Сильно стискаю зуби. Це повинно було бути першим, на що я мав звернути увагу!

Миттєво пригадую, що вона назвалася Агатою Пітерсон. А у того типа зовсім інше прізвище. Тож шанси є.

Але це не зменшує мого бажання пояснити цьому Ніку, щоб навіть і не дивився на мою дівчинку. Навіть і не дихав у її бік.

Дожив, вже збираюся влізти в конфлікт на роботі...

Якби вона тільки знала, як сильно я сумував. Спочатку шукав, а потім випадково натрапив на сторінку, де моя Агата та якийсь незнайомий тип проводять чергову незабутню відпустку.

Я не хотів вірити, що вона така. Та й зараз не вірю. Але факти вперто кажуть про зворотне.

Час прийняти реальність і припинити будувати ілюзії.

Але я так хочу хоча б поговорити з нею!

Екран мого телефону оживає. Побачивши ім’я абонента, стискаю зуби. Мені зараз тільки душевної розмови з ним не вистачало.

Скидаю виклик і вчергове пробую сконцентруватися на матеріалах справи. Та телефон знову сповіщує мене про вхідний дзвінок. От же ж впертий!

Відповідаю й перемикаю на гучномовець.

— Слухаю, — кажу, ледве стримуючи роздратування.

— Привіт, синку, — голос батька лунає аж надто м’яко.

І це неабияк насторожує.

— Я зараз на роботі, — кидаю трохи різко. — Щось термінове?

— Хвилювався за тебе, — ця фраза звучить так нещиро, що аж кривлюся. — Чому не повідомив, коли опинився на місці?

— Тато, я вже давно не маленький хлопчик, — нагадую й беру до рук ручку, щоб хоч якось себе зайняти. — Щось сталося?

— Ні, — лунає з динаміку. — Ти в готелі поселився? Там нормально годують?

— Мені зняли квартиру від роботи, — кажу максимально спокійно.

Здається, я йому вже про це казав?

— Знову будеш харчуватися самим лише фастфудом? — запитує осудливо.

— Тато, я чудово вмію готувати, — ледве стримуюся від злості. — Тато, чого ти хочеш?

— Вікторія може приїхати до тебе й готувати обіди, — випалює на одному подиху.

Ручка голосно тріскається в моїй долоні. Сильно стискаю кулаки й гучно видихаю повітря. Досі дивуюся, як мої нерви все це витримують.

— По-перше, це смішно, бо вона не вміє готувати, — ціджу кожне слово. — А по-друге, тату, скільки разів я просив, щоб ти мені більше про неї не нагадував???

— Еване, тобі вже тридцять вісім, а ти й досі неодружений, — починає свої повчання батько. — Я розумію, що ти аж надто вибагливий. Але Вікторія — це ідеальний варіант. Май совість, в неї через тебе був викидень.

— Тату, вона навіть не була вагітна, — різкий біль пронизує скроні. — Вона підробила медичну документацію. І я вже показував тобі докази.

Батько мовчить. Суцільна пауза, що повисла в нашій розмові, подекуди порушується його важким диханням.

У цей момент двері кабінету відчиняються, та всередину заходить Нік, рятуючи мене від сімейних розбірок.

— Все, тату, мені треба працювати, бувай, — кажу скоромовкою й скидаю виклик.

Тепер лишилося тільки розібратися з цим самовпевненим колегою.