39.

Агата.

Не знаю, що я очікую знайти... Сторінка «ЕванаКа» зникла безслідно ще шість років тому. Навряд чи б він створював собі нову. Хоча якщо так подумати, я не пробувала тоді шукати з повним прізвищем. Можливо, це спрацює.

Сильно стискаю мишку. Рука якась важка й дерев’яна, кожен рух дається нелегко, серце прискорюється з кожною секундою.

Чого я боюся?

Зрозуміло, чого: боюся побачити картинку ідеальної родини: Вікторію в довгому пухнастому светрі й білих в’язаних гольфах, а поруч з нею Евана в одному з його ідеальних костюмів та усміхнених щасливих дітей.

Від однієї тільки думки про це, до горла підкочується неприємна млосна хвиля...

От чому його відправили саме сюди?! Невже не було інших місць?

Прокручую сторінку, роздивляючись незнайомі обличчя. В очах все аж розпливається від страху. Нервово мотаю головою, намагаючись налаштувати фокус. Та зрадницька тривога щосили заважає шукати далі.

Не він, не він, теж не він... Напружено вдивляюся в кожну фотографію. Аж раптом, завмираю... Тілом проноситься потужний електричний розряд. Темно-сині магнетичні очі дивляться на мене просто зі сторінки, заворожують.

А я тільки зараз розумію, як сильно хочеться плакати.

Тремтячими руками відкриваю сторінку. Заплющую очі й прогортую вниз, до всіх фотографій. Кілька секунд сиджу, завмерши в нерішучості, після чого таки наважуюся розплющити одне око.

Видихаю з полегшенням. На сторінці всього одинадцять фотографій. І більша половина з них — селфі. Ще на кількох чоловік зображений у товаристві друзів. Жодних фото з Вікторією або дітьми.

То він і її кинув?

— І чого я така песимістична... — буркочу собі під ніс.

— Скоріше реалістична, — лунає за спиною веселий голос Олівії.

Здригаюся від несподіванки й всім корпусом розвертаюся до подруги. Інколи шкодую, що дала їй ключі від власної квартири.

— Вибач, я звикла, що ти відчуваєш мою появу за кілометр, — на обличчі дівчини з’являється незручна усмішка. — Я не хотіла тебе налякати.

— Я просто замислилася, — стискаю губи, згадавши об’єкт власних думок.

От як йому вдалося так капітально засісти в моїй голові???

— Я бачу, — Олівія окидує екран ноутбука досить скептичним поглядом. — Це Еван?

— Угу, — киваю й закидаю голову назад, блокуючи підступні сльози.

Подруга сідає навприсядки, бере мишку й закриває браузер.

— Це він повинен тебе шукати, а не ти його, — вимовляє тоном знавця. — Ходімо, заберемо наших сонечок. В мене є чудова ідея!

Кидаю ще один, сповнений надії погляд, на екран. Олівія вмить закриває кришку, відправляючи ноутбук у сон. Знаю, що вона має рацію. Та й, наче, це й так Еван мене шукав, а не я його... Не знаю, що мені ще треба, от серйозно?

— Поїдемо на моїй, — впевнено каже подруга. — Сьогодні ти відпочиваєш. Ходімо.

Олівія бере мене під руку й тягне до виходу. Мені завжди здавалося, що з нас двох я більш стійка. А виявляється, що теж маю свої моменти слабкості.

— Дякую, Ліві, — кажу розчулено. — І вибач, що я зі своїми проблемами...

— Навіть не кажи так, — дівчина змахує рукою.

Спускаємося на парковку й сідаємо до автівки. Олівія виїжджає на головну вулицю й м’яко вклинюється у щільний потік.

— Надаш мені більше подробиць? — раптом питає, зосереджено дивлячись на дорогу. — Якщо хочеш, звісно.

— У всьому винна тільки я сама, — кажу тихо, притуляючись до холодного скла.

— Це я вже чула, — відповідає подруга. — А якщо детальніше? В чому винна тільки ти сама? Що, все ж таки, між вами сталося?

Олівія.

Після того, як Агата буквально таки врятувала мене від набридливого колишнього, ми дуже швидко потоваришували. Я й досі пам’ятаю той день, коли вперше прийшла до неї в гості й побачила... Двох неймовірно милих близнюків, її дорогоцінних малят. Мою щелепу довелося відшкрябувати від підлоги.

Бачили б ви вираз обличчя Ніка, ха-ха. Навіть він про це не знав.

Подруга ніколи не розповідала мені багато подробиць про свій курортний роман. З того, що я знаю, Еван виявився не тим, за кого себе видавав. Агата казала, що він радив, але не їй. При цьому подруга мала такий замучений вигляд, коли згадувала ці події. Було видно, що кожне слово дається дуже важко. Тож я ніколи не тиснула.

Але тепер, коли винуватець подій знову опинився поруч, ця історія просто не може лишатися невідомою.

Агата.

Роблю глибокий видих і голосно випускаю повітря. Довгі шість років я боялася зізнатися у власній слабкості ще комусь, окрім мами. Я ж Агата — сильна, впевнена й неймовірна тверда жінка. В мене не може бути подібних емоцій.

— Я не збиралася крутити з ним роман, — кажу тихо. — Опиралася до останнього.