38.

Агата.

А я вже справді почала роздумувати над пропозицією Ніка — піти додому й заховатися під ковдру. А що, в дитинстві завжди допомагало. А потім з’явилися наші колеги, котрих, як виявилось, неабияк зацікавив Еван.

Гнівно стискаю кулаки, а десь глибоко всередині піднімається гаряча хвиля. Невже я збираюся його стерегти? Який у цьому сенс? До речі, цікаво, а Еван сюди з нареченою приїхав, чи ні? Хоча, вона вже дружина, напевно.

І чого я взагалі про це думаю???

Повертаюся до кабінету й сідаю за стіл, кладу голову на лікті. У приміщенні — нікого. Колеги або обідають, або збирають інформацію щодо злочинів. Зазвичай я люблю такі моменти. Тиша, можна спокійно подумати над черговою нерозкритою справою... Але в голові вмить виникає нав’язлива думка: зараз я маю всі шанси знову опинитися один на один із Еваном. А там уже буде не до справ. І навіть не до роботи...

Піднімаю голову і сідаю рівніше. Треба хоча б чимось себе зайняти. Розгублено гортаю різноманітні течки, намагаючись сконцентруватися й перервати щільний потік думок.

Та куди там?!

Незабаром повертається Нік. Видихаю з полегшенням, хоча десь глибоко всередині шкодую, що прийшов саме він. Чоловік ставить переді мною стаканчик із запашною кавою. Тільки зараз розумію, що так і не зробила собі тоді напій. Геть про все забула через цього Евана та наших хижачок!

— Дякую, — легко усміхаюся.

У цей момент до кабінету заходить винуватець і головний спонсор моєї сьогоднішньої неуважності. Еван. Він кидає короткий погляд на Ніка, котрий так і продовжує стояти поруч із моїм столом, після чого проходить далі, до виділеного робочого місця.

— Давай допоможу тобі, — Нік бере з мого столу невеличкий стос тек.

— Дякую, Нік, — намагаюся зобразити невимушену усмішку, краєм ока спостерігаючи за реакцією Евана.

От, навіщо я це роблю?

А реакція, до речі, є. Колишній, якщо можна його так назвати, уважно спостерігає за кожним рухом мого колеги. Щелепа напружена, пальці міцно стискають край стола. Поки що мовчить, але ця відсутність коментарів голосніша за будь-які слова: у ній і образа, і втрата, і запізніле усвідомлення того, що тепер він лише сторонній спостерігач.

Невже ревнує? Цікаво, з якого дива?

Нік прямує до свого стола, а я вмить опускаю очі, бо тепер не можу ховатися за колегою і непомітно спостерігати за Еваном. Погляд одразу ж чіпляється за фото в рамочці, що стоїть біля монітору. Серце пропускає удар. Я, Амі та Міккі в парку розваг. Чудово пам’ятаю той день...

Тілом прокочується холодна хвиля непокою. Бачив вже, чи ні? Можу припустити, що Еван мав багато часу на ознайомлення з кабінетом, доки мене тут не було. Хоча, він би хоч щось за це сказав в такому разі, правда?

До знайомства з Олівією я не розповідала на роботі про те, що маю двох дітей. Це вже потім подруга й Нік вмовили мене прикрасити стіл родинною фотографією. А тепер я дууууже сильно про це шкодую.

Хапаю нервово рамку й кидаю до сумочки. Діти — просто маленькі копії Евана. Він одразу зрозуміє, що до чого. І жодна історія про іншого чоловіка не допоможе.

— Все добре? — раптом подає голос колишній, аж здригаюся від несподіванки.

— Так, — кажу машинально. — Захворіла, мабуть.

— Ходімо, — не витримує й підводиться з-за стола Нік. — Відвезу тебе додому, з босом сам поговорю.

— Але... — пробую якось заперечити, але вмить замовкаю, зауваживши, як сильно напружився Еван.

— Може краще я? — питає він максимально спокійним голосом, але видно, що чоловікові дається це нелегко. — Треба, щоб залишився хтось досвідчений.

— У нас свої правила, — суворо кидає йому Нік, після чого киває у бік виходу. — Ходімо, Агато.

Виходжу на негнучких ногах. Колишній плавить мене самим лише поглядом. Не знаю, як витримаю поруч із ним... На скільки його там до нас прислали? Тиждень? Два? Місяць?

Сподіваюся, вони там не повбивають одне одного.

Закриваю обличчя руками й стискаю волосся пальцями. Мало того, що дітей сама виховую, то тепер ще й без роботи можу лишитися через Евана.

— Не хвилюйся, — раптом каже Нік. — Ти ж брала надгодини протягом цих двох тижнів. Бос зрозуміє.

— Сподіваюся, — нервово прикушую губу. — Може дарма ти так? Знову на себе вогонь викликаєш?

— Я вже звик, — жартівливо зітхає чоловік. — Та й Олівія б мене вбила, якби я цього не зробив. Ходімо.

Невдовзі опиняюся вдома. Хотіла одразу забрати дітей з садочку раніше, але Нік все ж таки впевнив, що спочатку треба хоча б трохи привести себе до ладу. Має рацію, мої маленькі серденька одразу зрозуміють, що з мамою щось не так.

Хоча почуваюся так, ніби зрадила їх.

Сідаю в крісло й ставлю на коліна ноутбук. Відкриваю соціальну мережу й вбиваю у пошук «Еван Коулман», натискаю на кнопку й завмираю.

Воу! Чотириста вісімдесят чотири результати? Серйозно?