37.

Теперішній час...

Агата.

Стою й дивлюся кудись удалину. Спиною просто-таки відчуваю магнетичну присутність Евана. Він мовчить, чекає на продовження моєї тиради. Та слова застрягли в горлі, не хочу більше ворушити цю тему.

Набридло!

Мої очі нервово ковзають верхівками дерев, різнокольоровими вивісками магазинів... Частина мене хоче втекти світ за очі, а друга — розвернутися й кинутися йому в обійми.

Вгадайте, яка з них сильніша?

Сильно стискаю руки в кулаки, аж натягується шкіра. На диво, сліз немає. Висохли. Закінчилися.

Або, можливо, його присутність зігріває мене, оповиває атмосферою безпеки.

Як я можу відчувати щось тепле до чоловіка, котрий побудував усі наші стосунки на брехні??? Та й не тільки наші. До горла підходить комок, починаю потихеньку закипати.

— Що ти тут робиш? — кажу сердито, щосили уникаючи його погляду. — Ти спеціально сюди приїхав?

Можливість вести переговори зараз життєво необхідна для мене. Я здамся, якщо дозволю Еванові вчергове проникнути до мого серця. Хоча, десь глибоко всередині я розумію, що цього не уникнути.

— Агато, — оксамитовий баритон збурює мою кров, ламає усі бар’єри. — Якби я знав, де тебе шукати, я б приїхав ще шість років тому.

— Мене не було тут шість років тому, — кажу для чогось і миттєво вгризаю себе в язик.

Не можу ж я йому сказати, що мене перевели до цього міста після декретної відпустки...

— Давай поговоримо, — знову починає Еван.

— Немає про що, — повторюю, як папуга. — Просто забудь про це.

З цими словами зрушую з місця й проходжу повз. Терпкий аромат парфумів ударяє в ніс, змушуючи серце зробити сальто. Я так сумувала за ним, але не можу навіть торкнутися... Інакше знову буде боляче. А я не можу цього допустити.

Повертаюся у відділок і знову прямую до кавового апарату. Тепер ідея про відпустку не здається такою поганою. Але сумніваюся, що вона сподобається босові.

— Ти як? — лунає десь поруч голос Ніка.

Видихаю з полегшенням. Часами мені дуже соромно через те, що так липла до нього. Він дійсно чудовий. І точно не заслуговує на таке ставлення.

А я не заслуговую на те, щоб Нік і його дружина, Олівія, підтримували мене після такої жахливої поведінки.

Просто ображена дівчинка Агата хотіла показати чоловікам, що вона теж вміє робити боляче. Невідомо, навіщо, і як це мало мені допомогти.

— Як жінка, котру колись зрадив чоловік. І тепер цей чоловік робить вигляд, що взагалі не розуміє, що відбувається, — кажу з несмаком.

Піднімаю очі. Нік уважно дивиться на мене, все його обличчя видає неабияку напругу.

— Зрадив? — перепитує.

Ну так, він знає ще менше, ніж Олівія. Було б дивно, якби я розповідала про свої життєво-статеві пригоди чоловікові найкращої подруги, правда?

Щось мене сьогодні так і хилить у сарказм.

— Нік, будь ласка, я не хочу знову повертатися до цієї історії, — мало не благаю.

— Він не схожий на такого чоловіка, — задумливо видає Нік. — Не той типаж.

— Зовсім забула, що ти в нас крутий психолог! — пирхаю сердито, після чого додаю більш лагідно. — Вибач, у мене вже здають нерви.

— Відпросися у боса додому, — в очах чоловіка читається дружня турбота. — Я тебе прикрию сьогодні. А ввечері ми прийдемо до тебе з Олівією й разом подумаємо, що робити далі.

— Я не хочу показувати йому власну слабкість, — ціджу крізь зуби.

Або не хочу йти й втрачати можливість ще трохи побути поруч із ним.

— Дівчата, ви це бачили! — лунає громозвучний голос секретарки боса. — Там такииий чоловік! Та він навіть ефектніший за Ніка!

Вмить відчуваю неприємне поколювання. Тут навіть здогадуватися не треба, про кого йдеться. Щелепи інстинктивно напружуються, руки стискаються в кулаки.

— Схоже, в мене з’явився конкурент, — весело каже Нік, намагаючись розрядити обстановку.