36.

Агата.

З моменту приземлення літака в моєму рідному місті минуло трохи більше тижня. В аеропорту на мене очікував приємний сюрприз у вигляді мами. Вона кинула все й повернулася з закордонної поїздки, залишивши вказівки своїм співробітникам. Я мало не плакала.

І от зараз сиджу на просторій кухні батьківської квартири й ліниво помішую вівсянку. Перший робочий день вже завтра, і я дуже сподіваюся, що це допоможе мені відволіктися після постійних думок про Евана.

Вкотре беру до рук телефон і оновлюю стрічку. Нічого цікавого. Не знаю, на що я чекаю. Старий акаунт видалила ще по приїзду, боялася, що він напише й почне звинувачувати... Потім довго шкодувала, навіть намагалася знайти «ЕванаКа», але ця сторінка теж щезла безслідно.

Схоже, ми ще й думаємо однаково...

— Давай оладок посмажу? — запитує мама, увійшовши до кімнати.

Активно киваю головою на знак згоди. Обожнюю оладки. Хто ж відмовляється від такої пропозиції?

— Дякую, мамо, — на моїх губах з’являється щось, схоже на вимучену усмішку.

— Ти з чим хочеш? Зі згущенкою? З джемом? — запитує турботливо.

— Зі згущенкою, — відповідаю з ентузіазмом.

Вибір очевидний. І мама про це добре знає. Це видно за її хитрою усмішкою.

Невдовзі на столі з’являється гора смачної випічки на тарілці. Мама сідає поруч, щоб доєднатися, та нашу ідилію порушує дзвінок у двері.

А я тепер кожного разу здригаюся, коли хтось приходить. Постійно думаю, що Еван може знайти мене. Всередині весь час борються два суперечливих відчуття. І навіть не можу сказати, що сильніше, бажання побачити його, чи бажання втекти.

Хоча, з чого б йому раптом мене шукати? Еван має наречену, як з обкладинки глянцевого журналу. Вона вагітна... Навіщо йому Агата Пітерсон — поліціянтка, котра з легкістю ведеться на поганих хлопців?

— Привіт, люба, — лунає на всю квартиру дзвінкий голос маминої подруги, Валерії. — А я трохи раніше приїхала. Нічого, що я отак одразу до тебе? А є, що пожувати?

Жінка ввалюється на кухню. Побачивши мене, вона вся аж розквітає.

— Агатко, привіт! — вигукує. — А ти хіба не у відпустці?

Валерія підходить ближче. В ніс миттєво вдаряє інтенсивний запах її парфумів. До горла вмить підкочується клубок нудоти. Спохоплююся зі стільця й без слів мчу до ванної кімнати. Весь сніданок за лічені секунди опиняється в унітазі. Знесилено сідаю на підлогу, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

— Агато, все добре? — запитує мама, зазирнувши всередину.

Мовчки показую великий палець. Не можу вимовити ані слова через черговий приступ.

— Зачекай секунду, — жінка досить швидко випроваджує подругу, домовившись зідзвонитися пізніше, після чого повертається до мене зі склянкою води й упаковкою вугілля. — Добре запивай.

Проковтую одразу чотири таблетки й випиваю всю воду з посудини. В голові легко паморочиться. Навіть не впевнена, що встану. Та що це зі мною!

— Ооо, — сплескує в долоні мама. — Ану, зачекай.

Вона ненадовго виходить з кімнати, після чого повертається, тримаючи в руках глянцеву рожеву упаковку.

— Тримай, — простягує її мені. — Інструкція всередині.

Беру коробочку до рук й завмираю. Тест на вагітність???

— А звідки? — тільки й можу з себе вичавити.

На щастя, нудота трохи відійшла.

— Не питай, — мама якось дивно усміхається, після чого виходить з кімнати.

Розглядаю тест, наче це якийсь невідомий артефакт. Я не можу бути вагітною. Це ж було лише раз...

Та вже за десять хвилин результат каже про зворотне, а я щиро радію, що навіть і не пробувала підвестися з підлоги.

І що я маю тепер робити?

У голові хаос. Страх тисне на груди, але разом із ним — дивне тепло, якого я зовсім не чекала.

Що буде з роботою? Грошима? Що скажуть інші? Думки крутяться з такою швидкістю, що я не встигаю вхопитися бодай за одну. Вони нашаровуються, плутаються, збивають подих.

Я не планувала цю вагітність, не готувалася до неї. Це величезна відповідальність, котра раптом стала не абстрактним словом, а чимось дуже конкретним і живим.

Аж раптом серед цього вирування з’являється тиша. Крихітна пауза, у якій я чітко усвідомлюю: жодне з цих питань не зникне від того, що я заплющу очі чи злякаюся сильніше.

А якщо уявити, що цього страху немає? Якщо відкинути всі «але» і «ще не час»?

Усередині потроху з’являється тиха впевненість, майже вперта. Це сталося. Це вже частина мене. І як би не було складно, як би не змінювалося життя, я знаю: з цією думкою я зможу впоратися.

Повільно вдихаю. Паніка поволі відступає.

І відповідь приходить несподівано простою.

Я точно залишу цю дитину.

Мама повертається до кімнати й з виразу мого обличчя одразу ж зчитує результат. Вона присідає поруч, гладить мене по голові й притискає до себе.

— В тебе буде чудова дитинка, доню, — каже вона. — Я впевнена.