35.

Еван.

Вікторія дивиться на мене переляканими очима. Зазвичай я більш спокійний, тож вона в шоці. Але може й на краще, раптом відчепиться.

— Звідки я маю знати, хто це? — каже обурено. — Вперше бачу цю дамочку.

— В очі мені дивися! — уважно вивчаю її обличчя, намагаючись знайти хоча б якусь ознаку брехні.

Та, зваживши на те, яку павутину неправди вона сплела останнім часом, у мене точно немає шансів.

— Еване, я не знаю, хто це! — пищить голосно. — Я просто гортала стрічку по хештегам з готелю!

— Добре, — відсуваюся й нервово проходжуюся кімнатою.

Думка про те, що Агата виявилася не кращою, ніж моя колишня наречена та її близнючка, просто не вкладається в голові. Серце відчайдушно репетує, що вона не така, та мозок підказує, що могло бути й гірше.

— Я їду звідси, — кажу твердо, після чого швидким кроком покидаю кімнату.

Тільки зараз згадую, що зовсім забув спитати адміністраторку про окремий номер для Вікторії. Новина про Агату аж надто сильно мене спантеличила.

Укотре спускаюся на перший поверх. За стійкою вже стоїть інша дівчина. Домовляюся про окремий номер і виселення завтра вранці. Беру квиток на літак з пересадкою. Вікторія точно не захоче летіти таким чином, тож хоча б в повітрі зможу провести трохи часу без неї. А зі своїм поверненням додому нехай розбирається сама.

Хоч на іншу планету тікай, чесне слово.

Залишок вечора проводжу на набережній. Спочатку неспішно прогулююсь і намагаюся заспокоїтися, вдихаючи неповторний морський запах. Потім вже сідаю на одну з вільних лавок і просто спостерігаю за хвилями.

— Добрий вечір, — лунає поруч.

Підводжу голову й бачу перед собою чоловіка років тридцяти. Його риси видаються знайомими. Здається, це один із фотографів, котрих ми бачили з Агатою.

Агата... Одна тільки думка про неї навіває смуток. Не дарма казав собі, що краще не зв’язуватися з жінками. Але ж ні, не втримався.

— Добрий, — відповідаю безбарвно.

Й гадки не маю, що цей тип від мене хоче.

— Я шукав вас кілька днів, — продовжує незнайомець, а мої брови запитливо повзуть вгору. — Хотів віддати це.

В руках чоловіка з’являється плаский конверт. Не надто охоче беру його й зважую на руці.

— І що це? — запитую підозріло.

— Фотографії, — відповідає коротко. — Ваша сестра попросила їх зробити, але забрала тільки одну. Казала, що хотіла зробити сюрприз. Гадаю, що вже зробила. Але може вам потрібні інші?

— Які ще фотографії? — мій голос звучить аж надто дезорієнтовано, доки розриваю конверт.

І яка ще сестра?

Завмираю, побачивши перше зображення. Ми з Агатою на набережній. Я злегка тримаю дівчину за талію, як у танці. Схоже, нас сфотографували саме в той момент, коли вона оступилася й мало не впала. Потім ще кілька варіацій знімку, тільки відретушованих. Отже, той спалах був невипадковим.

— Скільки я вам винен? — запитую, не відриваючи очей від фото.

— Ніскільки, — на губах чоловіка з’являється усмішка. — Я дуже люблю ловити саме такі моменти. Але робота рідко дозволяє на щось таке. Тож, вважайте, що це був прояв моєї пасії.

— Дякую, — кажу тихо, після чого обережно складаю фотографії назад до конверту. — Чи можу я поставити трохи дивне питання?

— Ставте, — схоже, що фотограф здивувався завчасно.

— А який вигляд мала моя сестра? — питаю, вводячи його в цілковитий ступор.

— Емм... — добродій задумливо шкрябає потилицю пальцями. — Білявка. В рожевому костюмі. Це була не сестра?

— Це була не сестра, — підводжуся з лавки й ховаю конверт до внутрішньої кишені легкої спортивної куртки. — Але дякую.

З цими словами швидким кроком прямую просто до готелю. Тепер зрозуміло, і те, що тут робить Вікторія, і те, чому обличчя Діани здалося мені знайомим. Сто відсотків якась її подружка.

Піднімаюся на поверх і прямую до номера. Я попросив адміністраторку повідомити Вікторію про її новий номер і забрати ключ, тож сподіваюся на спокійний вечір.

Відчиняю двері й розумію, що всі мої сподівання виявилися марними. Вікторія сидить на ліжку. З одягу на ній тільки білосніжна мереживна білизна й такі ж самі панчохи. Важко зітхаю й готуюся до перепалки.

— Йди геть звідси, — кажу коротко, ледве тримаючи себе в руках.

Дівчина лише мовчки перевертається на бік і грайливо дивиться у відповідь. Стискаю кулаки й просто виходжу з номера. Швидким кроком спускаюся до рецепції.

— Ще раз добрий вечір, — кажу втомлено. — Чи могли б ви, будь ласка, забронювати мені квиток на найближчий літак?

— Так, звісно, — дівчина оживає й береться вистукувати пальцями по клавішах. — Перебронювати той, що на завтра?

— Так, будь ласка, — відповідаю. — І чи можна б було, щоб ваш персонал завтра спакував мої речі й відправив окремо?

— Так, звісно, ми маємо таку послугу, — працівниця усміхається. — Вона коштує...