33.

Вікторія.

— Ти диви, фотку опублікувала, — бурмотить собі під ніс Діана, напружено вдивляючись в екран телефону.

— Шию не витягуй, — кажу уїдливо. — Знову будеш жалітися, що спина болить.

— Вікі, я розумію, що ти зла, — подруга повільно переводить погляд на мене. — Але не зривайся на мені, будь ласка. Ризикуєш втратити єдину союзницю.

— Вибач, — ціджу крізь зуби. Знаю чудово, що Діана дійсно може взяти й піти в ігнор. Наслухаються своїх психологів, що потім неможливо знайти жодного важеля тиску. — Просто нервую, що Еван кинеться її шукати.

— Чому? — дівчина здивовано вигинає одну брову. — Він тебе любить. У вас скоро весілля. Сама ж розповідала, як подарунками завалює. Агата — це звичайна інтрижка. Хоча, я б на твоєму місці такого не пробачала й пошукала б нормального.

— Ти не на моєму місці, — починаю сердито, але інтонація майже миттєво спадає до більш лагідної.

Не вистачало ще, щоб Діана почала свої вибрики. Не до неї зараз.

— Тому і нервую, що скоро весілля, — додаю вже абсолютно спокійним голосом. — Так, а що ти там побачила?

— Твою гарантію, що весілля точно буде, — на губах подруги розпливається задоволена усмішка.

— Ммм? — зацікавлено підходжу ближче, Ді розвертає телефон екраном до мене. — Огоу! Це що, автівка того рудоволосого типа?

— Ага, — дівчина переможно щирить зуби. — А підпис який... Ммм.

— Стоп, — мій погляд ковзає вище, до імені акаунту. ЕванК. — Ти зламала профіль Евана???

— Ні, створила фейковий, — Діана дивиться на мене так, ніби я спитала щось очевидне.

— Солідно підготувалася, — сміюся й продовжую розглядати допис. — А скинь мені.

— Хочеш показати Еванові просто так? — здивовано уточнює подруга.

— Ні, в мене вже є план, — загадково посміхаюся. — Я збираюся використати це по максимуму.

Агата.

Вчергове гортаю стрічку в Онімі, борючись із бажанням видалити те фото. Я не звикла до обману, тож ця ідея видається мені штучною, неправильною. Розумію, зробила на емоціях. Але так хочеться, щоб він зрозумів, що я не зламаюся. Хоча, чого вже там, Еван забуде про мене вже за кілька днів. Навіть не сумніваюся.

Повертаюся думками до рудоволосого. Надто разюча зміна. Він невихованого грубіяна до веселого й спокійного альфонса. Щось мене бентежить в його діях, але ніяк не можу зрозуміти, що.

До речі, він же ж, здається, назвав мене на ім’я... Точно! Покликав, Агата. А я відчувала якийсь дивний ступор, бо не знала його імені, не могла нормально звертатися.

Хоча, може він почув, як моє ім’я називав Еван.

Еван... Закриваю обличчя руками й щосили стискаю зуби. Майже фізичний біль пронизує все тіло. Нестерпно хочеться повернутися до готелю, хоча б поговорити з ним. Та, якщо бути чесними, хіба воно щось дасть? Еван має наречену, в них скоро весілля. Моя поява й бажання поговорити начистоту будуть явно недоречними.

Забути й додому. Іншого виходу немає.

Еван.

Ледве стримуюся від необдуманої реакції, коли нарешті добираюся до поліцейського відділку в сусідньому місті й дізнаюся, що вони не потребують допомоги зовнішнього агента. Одразу ж телефоную до колеги, котрий власне й передав це доручення. З його боку ще ніколи не було таких жартів.

— Секунду, я зараз ще раз все перевірю, — голос чоловіка звучить розгублено. На тому кінці телефону зависає тиша, котра періодично порушується механічним клацанням клавіш. — Оу, вибач, здається, я переплутав назву міста. Дуже схожі.

— Де знаходиться те друге, — намагаюся говорити якомога спокійніше.

— Далеко. На іншому кінці країни, — винувато відповідає колега. — Вибач, Еване. Ми відправимо туди когось іншого.

Швидко завершую розмову й виходжу на вулицю. З одного боку, я злий через втрачений час. А з другого — швидше зможу побачити Агату.

При згадці цієї неймовірної жінки, губи самі розтягуються в усмішці. Я не планував шукати нове кохання. Вікторія й Наталі достатньо навчили мене, що жінкам довіряти не можна. Та Агата, вона зовсім інша.

Повертаюся до курортного містечка найближчим автобусом. До готелю добираюся на таксі. Проїжджаючи повз кіоск із квітами, прошу водія зупинитися, й виходжу, щоб купити троянди для Агати. Сподіваюся, їй сподобається.

Дівчина на рецепції дивиться на мене якимось аж надто насупленим поглядом. Не звертаю на це уваги й прямую просто до ліфтів. Мозок вмить заливає хвиля спогадів: тіснота кабіни та запаморочливо солодкі губи Агати. Ця жінка просто таки перевернула мій світ.

Підходжу до дверей номера й натискаю на ручку. Дивно. Зачинено. Можливо, вона пішла до себе? Відкриваю ключем, і перше, що збиває мене з пантелику, приторно солодкий і аж надто знайомий запах парфумів.

— Еване, любий! — кривлюся від аж надто гучного пискіту.

Вікторія вискакує з-за дверей ванної й завмирає на місці. Часто кліпаю очима, сподіваючись, що це галюцинації. Може перегрівся, не знаю. Та образ сестри колишньої нареченої навіть і не думає нікуди зникати. Навпаки, стає більш явним із кожною секундою.