32.

Агата.

Зупиняюся перед ліфтом і натискаю на кнопку виклику. В голові виринає наш пристрасний поцілунок. Тісне приміщення, приглушене освітлення, запаморочливий запах парфумів і шкіри... Сильно прикушую губу.

Ні, я цього просто не витримаю!

Гучно видихаю й тягну валізу до сходів. Дев’ятий поверх. Але спускатися — не підніматися. Тож якось впораюсь.

Головне, не зустріти чергового вихованого й галантного молодика, Агато...

Гм, а це, взагалі-то, непогана ідея!

Змучено плетуся сходами. Суцільну тишу порушує тільки звук коліщат моєї валізи та приглушені кроки. Кілька разів шкодую про задум іти пішки. Та все ж, це не так боляче, як знову опинитися в тому самому ліфті.

Подумки вітаю себе, коли нарешті виходжу в просторий хол. Адміністраторка сидить на своєму місці й задумливо клацає в телефоні. Почувши кроки, вона вмить підводить голову й натягує на обличчя фірмову усмішку.

— Сподіваюся, вам у нас сподобалося, — каже ввічливо.

Й не кажи. Так сподобалося, що хочеться якомога швидше втекти й більше ніколи не повертатися.

Але, це точно не її вина. І навіть не готелю.

— Так, все було супер, — насилу змушую себе звучати щиро. — Але робота...

Навіть не зчулася, як бовкнула таку саму відмовку, як Еван. А це була точно відмовка. Я впевнена. З чого б це його викликали на роботу посеред відпустки. Я навіть не знаю, де Еван працює.

— Чудово, — дівчина простягає мені тонкий конверт. — Тут виписка за всі дні. Квитки вислала на вашу електронну адресу.

— Дякую, — тягнуся до гаманця й витягую звідти пластикову карту. — Картою, будь ласка.

— Звісно, — на стійку лягає мобільний термінал.

Прикладаю до нього картку, пристрій видає короткий пискіт. Вже за мить отримую чек.

— Дякую, що обрали наш готель, — адміністраторка знову всміхається. — Якщо вам неважко, напишіть нам, будь ласка, відгук.

— Угу... — кидаю задумливо. — Дякую і до побачення.

Виходжу на вулицю й зупиняюся біля сходів. Зиркаю на годинник, до літака ще купа часу. Важко зітхаю й відкриваю застосунок таксі. Краще вже почекаю в аеропорту.

Та в околиці немає жодної автівки. Без особливого ентузіазму натискаю на кнопку пошуку. На екрані вмить з’являється смужка завантаження.

Роблю кілька кроків вперед, поспішаючи вийти за територію готелю. Точно не хочу просто зараз випадково перетнутися з Еваном. Може він взагалі десь тут, розважається в якомусь номері з черговою наївною туристкою.

Гм, то виходить, він і нареченій своїй збрехав щодо виклику на роботу? Спритно.

Виходжу на тротуар і роздивляюся навколо. Жодної автівки з плашкою таксі. І куди вони всі поділися, га?

Аж раптом поруч гальмує яскраво-червоний кабріолет. Йду далі, не звертаючи на нього уваги. Мені то що?

— Агато, — лунає знайомий голос.

Зупиняюся й розвертаю голову. Водій знімає темні сонцезахисні окуляри. Рудоволосий. Той самий, з готельного ресторану. Його тільки не вистачало. Треба забиратися звідси якнайшвидше.

— Стій, — нахаба явно помічає, що я збираюся піти. — Будь ласка. Я хотів вибачитися.

Що??? Розвертаюся й окидаю його підозрілим скептичним поглядом. В мене вже слухові галюцинації?

— Не дивися так, ніби я не можу знати таких слів, — на обличчі рудоволосого з’являється непевна усмішка. — Вже повертаєшся додому? Сідай, підвезу

— Не впевнена, що це безпечно, — мій погляд ковзає по автівці. Вона повністю відкрита, тож навряд чи чоловік мені щось зробить. — Чого ти хочеш?

— Нічого, — кидає коротко, після чого додає. — Вибачитись. Сідай.

Переводжу погляд на готель і з сумом зітхаю. В голові з’являється думка, що ще вчора в його ліжку була я, а сьогодні вже буде Вікторія. Жахливо.

Тим часом, мозок сам автоматично підкидає геніальну ідею.

— Добре, — підходжу ближче.

Рудоволосий тягнеться до дверцят і відчиняє. Сідаю в салон і пристібаю пасок безпеки.

— Але попереджаю тебе, що я працюю в поліції, — додаю суворо. — І можу запросто скрутити тебе в бублик, якщо хоча б спробуєш тягнути до мене свої лапи.

— Зрозумів, — водій нервово ковтає слину, після чого вибухає сміхом. — Вибач, правда. Я був не в гуморі тоді. Образив тебе. Ти класна й впевнена в собі. А я шукаю трохи інший типаж. А тоді за весь день нікого підходящого не було.

— Забий, — взмахую рукою й витягую мобільник. — Класна автівка. Слухай, а я можу зробити фото?

— Та роби, — рудоволосий здивовано усміхається.

Вмикаю фронтальну камеру й намагаюся зобразити на обличчі щасливу усмішку. Обережно зсуваю пристрій ліворуч так, щоб в кадр потрапила рука чоловіка. Швидко роблю кілька фото й ховаю телефон до кишені, навіть не дивлячись на результат.

— Ого, навіть фарбуватися не будеш? — сміється водій.

Я лише байдуже зводжу плечима. Залишок шляху проводимо мовчки. Новий знайомий чесно висаджує мене біля аеропорту. Щойно я виходжу з салону, як його автівка блискавично розвертається й зникає в щільному потоці транспорту.