31.

Вікторія.

Окидую оцінюючим поглядом рудоволосого чоловіка, що стоїть біля одного зі столиків і уважно сканує поглядом присутніх. Яскраво-блакитна дорога дизайнерська футболка мало не тріскається по швах, білий кашеміровий светр, перекинутий через плечі, масивний золотий годинник на руці. Ледь помітно кривлюся й насилу стримую усмішку.

— Думаєш, вона на це купиться? — запитую в Діани. — Ця Агата здалася мені досить розумною дівчинкою.

— Не купиться, — пирхає подруга. — Що ти вже задумала, Вікі?

— Мені треба ще одна гарантія, що вона сюди не повернеться, — потираю руки й закушую губу. — Або хоча б якийсь доказ, що вона точно сяде в літак і забереться звідси якнайшвидше. Я не зможу затримати Евана надовго. Й так довелося вже віддячити його колезі.

— Що? — Діана розвертається й дивиться на мене приголомшено. — Віддячити??? Як???

— Не питай, якщо не хочеш знати відповіді, — кидаю сердито. — Заради Евана я й не таке готова.

— Ти заходиш надто далеко, Вікі, — дівчина сумно зітхає. — Він того не вартий.

— Без коментарів, Ді, — кидаю грубо. — Домовишся з ним, щоб зайнявся нашою принцесою?

— Чому я? — Діана нервово дивиться мені в очі.

— Бо якщо я зараз піду з ним фліртувати, про це може дізнатися Еван, — пояснюю їй, як маленькій. — І тоді мій план точно провалиться. Невже ти хочеш, щоб я страждала, Ді?

— Окей, я з ним поговорю, — гучно видихає подруга. — Але це все, що я можу для тебе зробити, Вікі.

Агата.

Заходжу в номер і спересердя штовхаю ногою валізу. Безсильно закриваю руками обличчя...

Як? Як можна було на нього повестися? Він же натякав тобі, що має сім’ю!

Нервово хапаю розкидані речі й абияк складаю до валізи. Байдуже. Обличчям поволі стікають гіркі сльози. Не втримуюся й змахую їх кулаком.

Я сильна, я впораюся...

Готельний телефон розриває тишу пронизливим сигналом. Беземоційно притискаю слухавку до вуха. Адміністраторка повідомляє, що найближчий літак до мого рідного міста буде аж за чотири години. Дякую і підтверджую своє бажання забронювати квиток.

Мінус одна проблема.

Коли валіза вже зібрана, заходжу до ванної кімнати й підходжу до рукомийника. Ставлю руки на гладку поверхню. З дзеркала на мене дивиться зовсім інша Агата. Слабка й заплакана. Та, котра вчергове повелася на спідничника.

Два рази підряд... Нічому життя не вчить.

З кімнати лунає телефонний дзвінок. Повертаюся й беру пристрій до рук. Мама.

— Слухаю, — як би я не старалася, а голос все одно безжально тремтить, видаючи з головою.

— Доню, що сталося? — лунає м’який і теплий голос матері. — Ти плачеш?

— Так, — схлипую, вже не в змозі стримати ридання. — Мамо, я познайомилася з неймовірним чоловіком, а виявилося, що в нього є наречена!

Коротко переповідаю всю історію, на що мама відповідає одним лише питанням.

— Доню, а хто тобі про це все сказав? — її голос лунає серйозно й безапеляційно.

— Його наречена, — витираю сльози рукою. — Уявляєш, вона навіть не знала, що говорить з його коханкою. Вони чекають на дитину. Просто жах, що я накоїла. Я не змогла їй зізнатися... Побоялася, що зроблю тільки гірше. Втім, це вже їхні проблеми.

— Якась дівчина підійшла до тебе й заявила, що вона наречена чоловіка, котрий тобі сподобався, а ти просто взяла й повірила їй на слово, я правильно зрозуміла? — уточнює мама.

Сідаю на ліжко й сильно стискаю ковдру рукою. Запорука моєї роботи — не вірити людям на слово. Але це ж зовсім інша ситуація!

— Мамо, в мене немає причин не вірити їй! — зриваюся на крик, після чого різко затихаю. — Вибач... Вона була така щира, така радісна...

— Поговори з ним, — м’яко каже мама. — Ти заслуговуєш знати правду.

— Я не хочу почути це ще й від нього, — відповідаю знесилено. — Мамо, все й так прозоро. Я повертаюся додому.

— Агато, доню. Не спіши з висновками, — пробує вмовити мене жінка. — Ти ж сама знаєш, що не варто робити щось зопалу.

— Знаю, — кажу коротко. — Але це не та ситуація. Поговоримо вже вдома, добре? Мені треба збиратися.

Мама зітхає, але не сперечається. Скидаю виклик і нервово окидаю номер поглядом.

А може все ж таки дати йому хоч якийсь шанс?