30.

Агата.

Усміхаюся наймилішою усмішкою, яку тільки маю в арсеналі, доки всередині поволі згораю від сорому. Я провела ніч з чоловіком, котрий має наречену. І тепер вона сидить поруч зі мною й розповідає, який він класний. Тікала від одного, а натрапила на другого.

Треба терміново покинути це місце. Але лишається тільки одне питання: чи варто розповісти Вікторії про те, що було між нами вчора? Вона не здається мені милою й доброю людиною, але все одно повинна знати про щось таке.

— До речі, а знаєш, який в мене ще для нього сюрприз? — дівчина усміхається ще ширше, та її тіло значно напружується.

Дивно...

— Який? — запитую втомлено, не знаючи, чи дійсно варто чекати на закінчення цього словесного потоку. Повагавшись секунду, вирішую все ж таки розставити всі крапки над «і». — Знаєш, я маю щось сказати...

— У нас з ним буде дитинка! — радісно вигукує Вікторія, перериваючи мене.

Завмираю на місці, слова тяжко застрягають у горлі. Дитина??? І він посмів їхати на курорт і розважатися тут???

І як я могла тільки купитися на це?!

— В тебе все добре? — голос дівчини звучить як через кілька шарів вати. Важко відлунює в змученій голові. — Агато? Тобі недобре? Погано переносиш спеку?

— Все окей, — сідаю рівніше й часто кліпаю очима.

Усмішка Вікторії зараз більше схожа на хижий вищир. Чи то в мене вже галюцинації на фоні стресу. Звісно, мій мозок сприймає цю людину, як ворога. Немає іншої опції.

— Просто трохи втомилася останнім часом, — натягую вимушену усмішку. — Я, мабуть, повернуся до готелю.

Підводжуся з шезлонгу, а дівчина злегка торкається моєї руки.

— Давай я тебе проведу, — уважно зазирає в очі.

— Не треба, — кажу якомога чіткіше. — Тут і так місць майже немає. Гарного відпочинку.

Беру до рук сумку й зрушую з місця. Вікторія більше не намагається мене зупинити. Й добре.

Голову пронизує ниючий біль. Я вже не могла розповісти їй правду після новини про дитину. Невідомо, який термін, і яка буде реакція. А найголовніше, як ця реакція вплине на їхню майбутню дитину.

Їх майбутню дитину...

Йду вперед на негнучких ногах, як побита собака, дивлюся просто перед собою. Краєм ока помічаю зацікавлені очі туристів. Певно, вигляд у мене зараз ще той.

Байдуже.

Якось уже добираюся до готелю. Біля дверей помічаю знайому постать. Діана. Впізнала її тільки за поставою. На дівчині мішкуваті спортивні штани й топ. Невже вигадала новий спосіб спокусити Евана?

Криво усміхаюся й пирхаю собі під ніс. Мовчки проходжу повз, автоматичні двері роз’їжджаються на боки.

— Сподіваюся, ти зрозуміла, що тобі краще триматися від нього подалі, — сердито шипить Діана.

Завмираю й розвертаю голову в її бік. В очах дівчини вирує злість.

— Краще від вас всіх, — кидаю меланхолічно, після чого все ж таки заходжу всередину й швидким кроком прямую до стійки рецепції. — Добрий день, я хотіла б виїхати раніше.

— Добрий день, — працівниця підводить очі, а на її обличчі вмить з’являється фірмова усмішка. — Так, звісно. Але ми не повертаємо гроші, якщо...

— Без різниці, — перебиваю її, хочу забратися звідси якомога швидше. — Я не матиму претензій.

— Зрозуміло, — в очах дівчини з’являються краплі співчуття. Невже в мене на обличчі все написано? — Замовити для вас квитки на літак?

— Так, на найближчий рейс до Майратону, будь ласка, — понуро відповідаю, після чого розвертаюся й прямую до ліфтів.

Як була наївна, так і лишилася...