29.

Агата.

Час в очікуванні тягнеться довго, тож вирішую вирушити на пляж. Подрімаю, почитаю, позасмагаю.

Ліниво перевдягаюся в яскраво-помаранчевий комбінезон, хапаю пляжну сумку та спускаюся на перший поверх. В дверях в мене мало не врізається якась дівчина.

— Оу, вибач, будь ласка, — протягує вона так манерно-ввічливо, що мені аж незручно стає. — Я завжди така неуважна.

Окидую незнайомку поглядом. Нижча за мене, але височезні шпильки компенсують різницю в зрості. Фігура просто зі спортзалу, ідеально рівне каштанове волосся, яскравий, але витончений макіяж.

— Треба було чоловіка покликати одразу, — для чогось додає брюнетка. — Я до чоловіка приїхала. До майбутнього. Сюрприз зробити. Але я завжди така неуважна.

— Все в порядку, — відповідаю машинально, після чого швидким кроком прямую вперед.

Цікаві тут туристи... Білявка, рудоволосий, тепер ця... Треба було обирати простіший готель.

Незабаром вже ступаю на м’який розпечений пісок. Обводжу околицю поглядом, вільних місць майже немає. Цікаво, з чого такий ажіотаж?

Ледве знаходжу вільний шезлонг і зручно вмощуюся під парасолькою. Намазую відкриті ділянки тіла кремом, після чого витягую з сумки книжку. Закладка й досі лежить на тій самій сторінці.

А мама мала рацію, треба було брати щось більш художнє в поїздку.

Ховаю книгу назад і витягую телефон. Від нічого робити гортаю стрічку. Від десятків різнокольорових фото аж мерехтить. Щось забагато в мене підписок.

Повертаюся до нещодавно зробленого фото й прогортую список лайків. ЕванК. Еван Коулман. Та це точно він! Дивно, що нічого не сказав. Та й те, що такий ефектний чоловік має цілком порожній профіль.

Ким же ж він працює?

Я вже мала аж два шанси спитати й жоден не використала... Зовсім на мене не схоже.

— Привіт ще раз, — вириває мене з роздумів жіночий голос. Підводжу очі й бачу перед собою ту саму «неуважну» брюнетку. — А сусідній шезлонг вільний? Можна тут присісти?

— Сідай, — байдуже зводжу плечима.

Вже звикла, що подібних людей чогось до мене тягне, як магнітом.

— Уявляєш, мого майбутнього чоловіка терміново викликали на роботу, — сплескує в долоні дівчина, а в мене всередині все холоне. — А я сюрприз хотіла зробити. Тато завжди каже, що сюрпризи — це погана ідея. І багато хто їх не любить. А ти любиш сюрпризи? До речі, я — Вікторія.

— Агата, — відповідаю, уважно ковзаючи очима по обличчю нової знайомої. — Дивлячись, які.

— Приємні, звісно, — на губах Вікторії розпливається широка усмішка. Одразу помічаю, що цей жест не торкається її очей. Жодної зморшки в кутиках. — От Еван любить сюрпризи, я знаю. Еван — це мій чоловік.

Вмить давлюся повітрям і ледве стримуюся, щоб не закашлятися. Мозок вмикається на повних оборотах, швидко аналізуючи ситуацію.

Та хіба мало тих Еванів в цьому готелі?

— Ти хоча б знаєш, в якому номері він зупинився? — питаю якомога незацікавленішим тоном, хоча всередині мене справжнісінька буря. — Може, він взагалі не повернеться сьогодні. Де ночувати будеш?

— Знаю, — брюнетка оголює рівні білі зуби. — Номер дев’ятсот шістдесят дев’ять.

А я завмираю, не в силах поворухнутися. Перед очима вмить проносяться кадри нашої близькості. У горлі пересихає так, що навіть якщо й хотіла б щось сказати, то не змогла б.

То от які в нього сімейні проблеми!