28.

Агата.

Сонячні промені ніжно ковзають моїм обличчям, пробуджуючи зі сну. М’яко розплющую очі. Мені здавалося, що я закривала штори...

Мирне сопіння поруч враз нагадує про те, що ночувала я не у власному номері. Несвідомо облизую пересохлі губи. Еван лежить поруч, підклавши руку під подушку. Тепер я можу повністю роздивитися татуювання на його шиї. Повільно ковзаю очима по простих лініях, вивчаючи візерунок.

Йому личить. Підкреслює ауру хижої небезпечності.

Прикушую губу й підводжуся на ліктях. Кілька секунд роздумую над тим, втекти, чи залишитися. Але прийняти рішення мені не дає рука чоловіка, котра спритно лягає на моє передпліччя.

— Хочеш втекти від мене? — Еван розплющує очі й дивиться на мене хитро-хитро. — Отак одразу?

— Ти що, думки читаєш? — відчуваю, як мої щоки наливаються теплом.

Добре, що хоча б не червонію так явно.

— Бачу тебе наскрізь, — чоловік оголює ідеально рівні зуби. — Подобається тату?

Отже, він спостерігав за мною з напівпримружених очей! От же ж хитрун!

— Ти вирішив, що якщо я вже тут, то можна з мене познущатися? — грайливо схиляю голову набік, після чого схиляюся до нього й шепочу. — Я теж вмію гратися.

— Ого, — хижа усмішка лише ширшає. Нам обом подобається ця вистава. — Продемонструєш мені?

Чоловік нахиляється ближче й цілує, спочатку ніжно й поволі, але з кожною секундою більш пристрасно. Аж раптом нашу ідилію перериває телефонний дзвінок.

Еван неохоче тягнеться за пристроєм. Вираз його обличчя вмить змінюється на більш серйозний. Чоловік відповідає, обмінюється короткими фразами, після чого скидає виклик і переводить погляд на мене.

— Вибач, це по роботі, — каже злегка роздратовано. — Мушу поїхати в справах. Сподіваюся, що до вечора повернуся.

Усмішка поволі зникає з мого обличчя. Уявляю, скільки нових слів вивчив би мій бос, якби спробував ось так витягнути мене з відпустки... Але, може, в Евана серйозніша посада?

— Сумуватимеш? — чоловік торкається мого носа своїм, змушуючи усміхнутися знову. — Я так.

— І я, — торкаюся його щок пальцями. — Ти ж точно не будеш затримуватися?

— Зроблю все, що в мої силах, — Еван накриває мої долоньки своїми. — Вибач, навіть поснідати з тобою не встигаю.

Вже за півгодини сиджу в готельному ресторані й ліниво ковиряю виделкою пасту. Не знаю, чого так засмутилася. Він же сам сказав, що ввечері повернеться. Та й чудово ж знаю, що таке відповідальна робота.

Вікторія.

Висовуюся з-за дерева й уважно роздивляюся самотню фігурку, що сидить за столиком в готельному ресторані. Оце в неї постава, аж заздрісно.

— Отже, це вона? — запитую, переводячи погляд на Діану.

Та мовчки киває, стоїть, склавши руки.

— Чудово, їй кінець, — констатую й зчіпляю пальці в замок, розпрямляю руки.

— В сенсі? — подруга округлює очі й дивиться на мене з нерозумінням. — Невже ти...

— Ді, ти що думаєш, що я їй його віддам? — починаю потроху закипати.

Не знаю, чи втримаюся, щоб не сказати, куди моя кохана подруга повинна запхати свою гордість. Класні чоловіки на дорозі не валяються, щоб отак ними розкидуватися.

— А навіщо він тобі такий потрібний??? — заводить свою улюблену пісню Діана.

— Кохаю я його, зрозуміло? — кажу якомога спокійніше. — От, якби ти теж боролася за своє щастя, то не їздила б по курортах, намагаючись підловити чужих наречених.

Дівчина гучно зітхає. На її обличчі малюється суміш провини й роздратування.

Оце правильно, ти мені ще допомагати будеш, подруго.