21.

Агата.

Сідаємо на вільну канапу й одночасно хапаємося за плед. Завмираю в нерішучості, не наважуючись забрати руку.

Першим здається Еван. Він відпускає свій кінець пледа й злегка усміхається.

— Може, варто попросити ще один? — питаю, і голос зривається на останньому слові.

Вже збираюся підвестися з місця, як чоловік злегка торкається моєї руки, зупиняючи. Його пальці обвивають моє зап'ястя, і я відчуваю, як від цього дотику прискорюється пульс.

— В умовах було написано, що по одному пледу на дві особи, — знову чую той самий монотонний жіночий голос. — Уважніше треба було читати.

Ледве стримуюся, щоб не сказати їй щось не надто ввічливе. Не хочеться псувати наш вечір. Я й так поводжуся як дивачка. Сподіваюся, Еван ще не взявся за вигадування плану втечі. Хоча, судячи з того, як він дивиться на мене...

— Все добре, — каже він м'яко, нарешті відпускаючи мою руку. Шкіра там, де він торкався, аж пече. — Піду взяти напої й попкорн.

З цими словами чоловік ненадовго зникає з поля зору, після чого повертається з двома відерцями попкорну та напоями. Він ставить їжу на невеличкий столик і зручно відкидається на спинку канапи.

Просто-таки заздрю його спокою...

— Дякую, — тихо кажу, сильніше закутуючися в плед. — Я зовсім не подумала про купівлю квитків... І про попкорн. Це ж я підкинула цю ідею.

— А я запросив, — голос чоловіка звучить розслаблено, з ледь помітною хрипотцою. — А хто запрошує, той і платить.

Його погляд затримується на мені на мить довше, ніж треба, і я відчуваю, як повітря між нами стає густішим.

За кілька хвилин все освітлення навколо гасне. На великому екрані з'являється заставка кіностудії. Щось я не врахувала, що на даху може бути так само темно й інтимно, як у справжнісінькому кінозалі...

Темрява робить кожен звук голоснішим, кожен подих — відчутнішим. Я гостро усвідомлюю, наскільки близько сидить Еван.

Тягнуся за попкорном і випадково торкаюся пальцями його руки. Смикаюся назад, але чоловік легенько втримує мою долоню на місці. Його пальці ніжно проходяться по чутливій шкірі, обпікаючи.

Закушую губу й важко ковтаю слину. Майже не дихаю, бо інакше точно видам себе з головою. Еван мовчить, але я просто-таки відчуваю, як він пропалює мене поглядом. Повітря між нами наелектризоване, наче перед грозою.

Його великий палець малює невловимі кола на внутрішній стороні мого зап’ястку, і від цього дотику десь внизу живота починає млосно тягнути.

Наступного разу підніматимемося сходами, а не ліфтом. Щось пішло не так саме там!

Прибираю руку, щоб взяти напій, і миттєво шкодую про втрату контакту. Стає так холодно… Картинка на екрані поволі мене втягує й розслаблює. Відкидаюся на спинку канапи, а мої рухи стають більш невимушеними.

Наші плечі ледь торкаються, і навіть через тканину одягу я відчуваю тепло його тіла.

Краєм ока зиркаю на Евана. Чоловік щосили намагається сконцентруватися на фільмі, але по напруженій лінії щелепи видно, що йому це дається нелегко.

Мимохіть милуюся його профілем: світле неслухняне волосся злегка падає на чоло, підкреслюючи чітку лінію вилиць і рівний, благородний ніс. Тонкий вигин губ видає зосередженість, а погляд, спрямований у екран, виглядає таким непохитним, що мимоволі хочеться затримати на ньому увагу ще на мить. Від побаченої картини мої губи розтягуються в несвідомій усмішці. І чого я боюся?

Серце калатає так голосно, що здається, заважає всім навколо дивитися фільм.

Розгортаю плед і протягую один кінець чоловікові. Еван розвертає голову й окидає мене здивованим поглядом.

— Не хочу бути злюкою, — кажу хрипло й вмить облизую пересохлі губи.

Його погляд миттєво ковзає до моїх губ і зупиняється там. Кадик на шиї рвучко смикається, змушуючи мене вчергове важко ковтнути слину.

Еван поволі приймає свій кінець пледа, і наші пальці знову зустрічаються. Цього разу він не поспішає відпускати. Напруга між нами стає нестерпною — солодкою, небезпечною, заманливою.

Нас притягує одне до одного. Неможливо заперечувати це й далі. І я вже не певна, що хочу чинити опір.