18.

Агата.

Машинально поправляю футболку й різко відсмикую руку. Чого це я взагалі? Не пам'ятаю, щоб збиралася його спокушати.

А руки так і тягнуться…

Підходжу до столика. Еван зривається з місця й галантно відсуває для мене стілець.

— Дякую, — кажу тихо, злегка усміхаючись. — Дуже мило з твого боку. І привіт.

— Привіт, — чоловік усміхається мені у відповідь.

Мій погляд ковзає на його тацю: тост, яєчня, ковбаски й трохи салату. Ммм, все, як я люблю…

Точно, треба й собі щось взяти!

— Зараз повернуся, — підводжуся з місця й прямую до роздачі.

Цікаво, чи не подумає він щось зайвого, якщо візьму собі те ж саме? Я ж не винувата, що тут у нас смаки співпали.

Хоча це його проблема, що там собі надумає.

Ставлю на тацю каву й повертаюся назад. Еван одразу ж помічає мій «набір», а на його обличчі розпливається широка усмішка.

— Мій улюблений сніданок, — кажу одразу.

Таки не втрималася.

— Мій теж, — сміється чоловік. — Схоже, я вже можу починати боятися, що ти його відбереш.

— Чого це? — акуратно розрізаю ковбаску ножем. — У мене свій є. Поки що.

— Тоді мені треба прискоритися, — Еван активно працює ножем і виделкою.

Крадькома спостерігаю за ним, а всередині розливається якесь дивне, але приємне тепло. Ніколи б не подумала, що може бути цікаво дивитися, як хтось їсть. Зі мною точно щось не так.

— Ого, хтось ризикує залишитися без сніданку, — підморгує мені чоловік.

Тільки зараз розумію, що тримаю в руках виделку, на яку наколото шматочок ковбаси. Спохоплююся й швидким рухом відправляю його до рота.

Мій сніданок — тільки мій.

Аж раптом мою увагу привертає яскрава табличка, що стоїть на сусідньому столику. Нахиляюся й тягнуся до неї пальцями… Надто далеко. Еван простягує свою руку. На якийсь момент наші долоні торкаються, від чого моїм тілом блискавично проноситься електричний розряд. Краєм ока помічаю, що мій супутник злегка прикусив губу. Вооооу!

Він бере табличку й передає мені. Наші пальці знову стикаються, Еван злегка погладжує мою долоню своїм, після чого відсмикує руку.

І що це було?

Опускаю очі й впиваюся в текст. Це було випадково. Просто звичайний жест. Гадаю, він і сам нервує.

Миттєво згадую, що Еван щось казав про сімейні проблеми. Погляд сам ковзає на праву руку — обручки немає. Та це ще нічого не означає. Може, він її спеціально зняв.

Повертаюся до таблички й врешті змушую себе зануритися в текст. Виявляється, це реклама кінотеатру на даху готелю. Ваааау! Звучить заманливо.

— Що там? — Еван киває на предмет і дивиться на мене з очікуванням.

— Кінотеатр на даху, — кажу захоплено, а мої очі зараз, певно, аж надто яскраво блищать. — Перший показ сьогодні о двадцятій тридцять.

— Сходимо? — виривається з вуст чоловіка. Він на секунду завмирає, пальці нервово хапають ложку. — У сенсі, мені теж подобається ця ідея. І я подумав, що було б непогано відвідати це місце.

— Можна, — кажу, сором'язливо ховаючи очі.

А що, це ж просто звичайний дружній похід у кіно. Ми просто посидимо поруч і подивимося фільм. Це ж не затемнений кінозал із атмосферою інтимності, правда? Та там освітлення стільки буде, що вся увага точно належатиме екрану. Та й взагалі, ніхто чіплятися не буде й пробувати знайомитися, якщо я прийду не сама. Вирішення одразу двох проблем в одному флаконі.

Сподіваюся, там не буде білявки. До речі, про білявку…

— Уявляєш, — кажу максимально буденним голосом. — Виявляється, що це моя сусідка поскаржилася на нявчання кота. Вона просила дівчину з рецепції вибачатися переді мною. Каже, що то був телевізор в її номері, а не кіт у моєму.

— Ооогооо! — протягує Еван. Але я не чую в його голосі справжнього здивування. Фальшивить. — Оце так! А сама вона не пробувала вибачитися перед тобою?

— Гадаю, що я це переживу, — сміюся. — Навіть не спитаєш, хто моя сусідка?

— А хто твоя сусідка? — чоловік щосили намагається звучати зацікавлено, але виходить у нього так собі.

— Ну, схоже, що ти вже знаєш, — ставлю лікті на стіл й уважно зазираю в його очі. — Та сама білявка. А мене не проведеш.

Тягнуся за кавою з виразом справжнісінького тріумфу на обличчі.

— Добре, знаю, — здається Еван. Серце неприємно стискається. — Ну, це буде звучати максимально дивно, але вона вчора прийшла до мене в самій нічній сорочці та з пляшкою в руках. Одразу все зрозумів.

А тепер я радію, що не встигла зробити ковток. Що. Я. Щойно. Почула???

— Що??? — перепитую, спантеличено дивлячись на чоловіка.

— Цирк, правда? — питає він, стискаючи губи. — Взяв відпустку, називається.

— І що було далі? — виривається в мене перед тим, як подумати. — Просто цікаво. Історія ж нестандартна.

— Запитав її впрост, чи то вона причетна до кота в твоєму номері, й пояснив, що так робити погано, — розводить руками Еван. — Сподіваюся, що більше не прийде.

— Мені здається, багато хто тільки зрадів би цьому візиту, — примружую очі, пильно вдивляючись у обличчя співрозмовника.

— Може, — відповідає чоловік, а в його очах з'являються краплинки суму. — Але я більше ціню людські якості. Вже не в тому віці.

— Та годі тобі, — змахую рукою й сміюся. — І скільки ж тобі років?

— Тридцять два, — Еван злегка примружує очі.

Воу! Я думала, що він не набагато старший за мене. Але одинадцять років!

— Ніколи б тобі стільки не дала, — кажу вражено. — Я в шоці!

Вихований, сильний, гарний, має почуття гумору… Ще й старший. Тримайте мене семеро!