17.

Еван.

Зачиняю за собою двері номера й сильно стискаю кулаки, аж білішають кісточки. Боягуз. Злякався, що вона просто піде, якщо дізнається. Й на що тільки сподіваюся? Сам же чудово знаю, що на брехні й недомовках нічого не збудуєш.

Підходжу до вікна й спираюся руками на підвіконня, вдивляюся вдалину. Нічне місто живе своїм життям. Готелі, ресторани, яскрава ілюмінація...

А може й мав рацію. Їй дійсно краще не знати. Вікторія далеко, й точно не знайде мене тут. Навіть батько не допоможе.

Та й знайомі ми лише кілька днів. Було б дивно ділитися аж так приватною інформацією. Ще невідомо, яка Агата людина. Краще не ризикувати.

Після того, як добряче обпікся, починаєш думати...

Витягую з кишені телефон. Десять пропущених. От же ж вперта! Голосно видихаю повітря й змахую сповіщення. Я вже заблокував чотири її номери, це просто неможливо витримати!

За спиною лунає наполегливий стук у двері. Може, Агата? А дійсно, не думаю, що з'ясування ситуації з адміністраторкою затягнулося б надовго.

Я не хотів йти й лишати її саму, але чудово розумію, як це, коли роблять щось тобі наперекір. То ж відступив одразу. Як би сказав мій батько, дарма.

Відчиняю двері, й око починає сіпатися від побаченої картини. Діана, та сама білявка, з котрою познайомився ще в перші дні після приїзду, стоїть біля одвірка. В руках пляшка з затемненого скла, з одягу — тільки атласна сорочка яскраво-червоного кольору на тоненьких бретелях й ажурні панчохи. На ногах туфлі на шпильках у тон вбранню.

От, завжди думав, що якщо пояснити людині нормально, по-людськи, то вона відчепиться. Ага, де ж там!

— Привіііііт, — протягує весело, кліпаючи своїми довгими віями.

На обличчі солодка усмішка.

— Ти помилилася дверима, — кажу якомога спокійніше й вже збираюся зачинити двері, як гостя спритно підставляє ногу.

— Нічого я не помилилася, — прикладає палець із довжелезним нігтем до губ.

А мене аж нудить від її приторної інтонації. Невже на весь готель не знайшлося більш підходящої або хоча б зговірливої жертви? Я, наче, не схожий на мільйонера, котрий потребує товариства.

— Діано, будь ласка, — у моєму голосі явно відчутні металеві нотки. — Я тебе не кликав. Припини цей театр.

— Але чому? — в очах з'являється німе благання. — Чи ти хочеш, щоб ота до тебе прийшла ось так?

Киває в бік номера Агати, після чого проводить руками від грудей до талії, демонструючи вбрання.

— Так, стоп, — звужую очі. Здогадка приходить майже одразу. — А в якому номері ти живеш?

— У дев'ятсот сімдесят першому, — каже невинно, а я лише зітхаю.

— То нявкання кота — це твоїх рук справа? — питаю сердито, солодка усмішка вмить зникає з обличчя гості.

— А що мені ще робити, якщо ти не звертаєш на мене уваги? — протягує сльозливо. — От, що ти в ній знайшов? Зачіска, як у підлітка, фарбуватися не вміє, грації — нуль.

— Припини, — зривається з моїх вуст гнівне попередження.

Діана вражено завмирає на місці. Очі бігають туди-сюди. Намагається зметикувати, що ж робити далі.

— Ти що, сердишся? — питає наївно. — Це ж просто невинний жарт!

— Отже, так, — кажу рішуче. — Зараз ти йдеш до свого номера, вдягаєшся в щось людське, а потім йдеш на рецепцію й усе пояснюєш.

— А то що? — сердито надуває губи, руки в боки.

— Інакше візьмуся за справу більш офіційно. Й тобі це не сподобається, — спокійно карбую кожне слово, намагаючись донести суть. — Переслідування, наклеп, далі перераховувати?

Від цих слів дівчина миттєво зіщулюється. Куди ж тільки подівалася вся її впевненість?

— Добре, скажу, — буркає розчаровано. — То, може, ми все ж таки спочатку проведемо цей вечір разом? Гадаю, що на ресепшені вже всі сплять. Ну, почекають до завтра, нічого страшного.

— Діано, зараз, — кажу чітко, акцентуючи останнє слово.

— А ти підеш зі мною? — канючить, а мене вже аж нудить.

— Ні, ти підеш сама. А я вранці перевірю, — відмахуюся. — І дай мені нарешті спокій.

Користуюся хвилинним ступором гості й легенько відштовхую її назад, зачиняю двері. Гучно видихаю.

Що вдома цирк, що тут…

Проходжу через увесь номер і виходжу на балкон. Треба трохи охолонути…

А ще, мені здається, що я вже десь бачив Діану. Але не можу пригадати, де. Й це мені не подобається. Але питати не хочу. З радістю переселив би її до іншого готелю, та не можу ж увесь час тікати від проблем.

Тікати, як зробив це деякий час тому. Але тоді в мене просто не було виходу, треба було терміново побути на самоті.

Згадую, як Агата казала, що не варто обговорювати з незнайомцями особисте життя…

— Моє особисте життя вже давно не особисте, — тихо бурмочу собі під ніс.

Агата.

Наступного дня прокидаюся в піднесеному настрої. Сонячні промені проникають крізь гардини, створюючи чарівну атмосферу.

Швидко перевдягаюся й приводжу себе до ладу, після чого спускаюся до сніданку.

— Пані Агато, — чую голос адміністраторки, коли проходжу повз рецепцію. — Добрий ранок. Я хотіла би перед вами вибачитись.

— За що? — зупиняюся, здивовано витріщаючись на дівчину.

— Сусідка, котра скаржилася на кота, сказала, що то був телевізор. Що вона забула, що не вимкнула його. Теж просила передати вибачення. Дуже незручно вийшло, — промовляє скоромовкою.

— Та все добре, я вже забула, — спиною пробігає холодок.

Такі, як білявка, не вміють вибачатися. Десь тут ховається підвох.

— Ви на сніданок? — запитує адміністраторка. — Смачного. Ми додали вам вечерю за рахунок готелю. Можна буде замовити в номер.

— Дякую, — відповідаю ошелешено. — Вибачте, мені вже час йти.

Швидким кроком заходжу до готельного ресторану. Евана, котрий сидить за тим самим столиком, помічаю одразу. Він привітливо махає рукою, запрошуючи приєднатися.

А чому б власне й ні?