16.

Агата.

Відводжу погляд і помічаю лавку в кількох метрах від нас. Як добре, що Еван швидко запанував над собою й запропонував досить безпечний варіант. Хоча, з іншого боку, трохи сумно...

— Так, гарна ідея, — відповідаю тихо.

На щастя, мій голос не тремтить. Хоча й лишився солодкувато-гіркий післясмак незавершеності. Заспокоюю себе тим, що просто давно не спілкувалася з чоловіками аж так близько, от і понесло не туди. Насправді мене важко зачепити.

Та інша нав'язлива думка проникає під шкіру, розливається теплом по венах і збурює кров, наче повінь. Я ще ніколи не зустрічала такого чоловіка, як Еван. Він галантний, з тією рідкісною старосвітською рисою, що давно вже вийшла з моди. Вихований, але без жодної штучності чи пихатості. Спокійний, з тією внутрішньою впевненістю, що зовсім не потребує доказів. До того ж ще й має тонке почуття гумору, що я особливо ціную.

А ці глибокі темно-сині очі... Це, напевно, найістотніший фактор у всій цій історії. Завжди звертаю увагу саме на очі.

— Все добре? — вириває мене з роздумів оксамитовий баритон.

Часто кліпаю очима, намагаючись прогнати мрійливу пелену. Чомусь я думала, що уникати чоловіків буде хорошою стратегією. Але, як виявилося, не мала рації.

— Так, просто замислилася, — кажу чесно й роблю кілька кроків уперед.

Сідаю на лавочку й притуляюся до спинки, розкидаю руки по боках і відкидаю голову, вдивляючись у небо.

— Чесно кажучи, майже всі чоловіки, котрих я зустрічала, не відрізнялися терпінням і хорошим вихованням, — мені легше, коли не дивлюся в його очі. — Ти перший. І я трохи здивована.

— Оу, — Еван сідає поруч, зберігаючи дистанцію, за що я йому неймовірно вдячна. — Не повіриш, але я чую щось таке на свою адресу вперше.

Злегка схиляю голову вбік і зиркаю крадькома на чоловіка. Його обличчя спокійне, на губах грає ледь помітна усмішка.

— Серйозно? — з моїх губ виривається нервовий сміх. — Вибач, якщо сказала щось дивне.

— Навпаки, — Еван розвертає до мене голову, й наші погляди зіштовхуються. На диво, не відчуваю колишньої незручності. — Чути щось таке — це приємно. Сподіваюся, ти не розмислюєш, у чому підвох?

— Ні, — відповідаю чесно. — Не люблю щось додумувати, звертаю увагу на дії.

— Хороший підхід, — чоловік витягує з кишені телефон і робить кілька фотографій моря. — Люблю фотографувати природу.

Розмова між нами не клеїться, обидва почуваємося трохи незручно. Зовсім забула, що й таке буває. Сидимо й мовчки спостерігаємо за лазурними хвилями.

Аж раптом тишу порушує телефонний дзвінок. Тягнуся до сумочки й витягую пристрій. Незнайомий номер. Цікаво.

— Слухаю, — кажу суворо, готуючись до розмови з телефонним шахраєм.

— Пані Агато? — лунає знайомий голос. — Вас турбують з готелю. Чи є у вас у номері домашні тварини? Хочу наголосити, що в нашому готелі це заборонено.

— Немає, — відповідаю спантеличено й сідаю рівніше. Погляд Евана враз змінюється на зацікавлений. — З чого ви взяли?

— Сусідка скаржиться на нявчання, а на ваших дверях висить табличка «Не турбувати», тож за правилами ми не можемо увійти, — пояснює невидима співрозмовниця. — Ви зараз у номері?

— Ні, я зараз не в готелі, — кажу коротко. — І я не залишала табличку.

— Чи могли б ви зараз повернутися? — наполягає жінка.

Гучно видихаю, ледве стримуючи роздратування, що наростає. Що за цирк там відбувається?

— Добре, невдовзі буду, — відповідаю якомога спокійніше.

— Дякую, — голос у слухавці лагіднішає. — Вибачте, що турбую.

Скидаю виклик і стискаю губи в рівну лінію. Навіть і гадки не маю, що може нявчати в моєму номері.

— Все добре? — запитує Еван.

Щось останнім часом він аж надто часто ставить це питання.

— Так, — кажу коротко. — Якісь проблеми з номером. Мені треба повернутися.

— Ходімо, я проведу, — чоловік підводиться з місця й галантно подає мені руку.

— Дякую, — ледве стримую усмішку.

Мій настрій впевнено поліпшується. Але все ж таки шкода, що наш вечір ось так нахабно переривають.

Дорогою до готелю розповідаю Еванові про потенційну кішку в моєму номері. Той тільки задумливо зводить плечима, висуваючи припущення, що це чийсь жарт.

Заходимо до просторого холу. За стійкою нікого немає. Сподіваюся, що проблема з котом вирішилася сама по собі.

Та щойно ми піднімаємося на потрібний поверх і стулки ліфта роз'їжджаються на боки, я впевнююся, що епопея продовжується. Адміністраторка стоїть біля дверей до мого номера й прислуховується.

— Ходімо, поговоримо з нею? — рішуче запитує Еван.

Його слова викликають теплу хвилю, що розливається тілом.

— Дякую, але не треба, — відповідаю. — Я сама. Дякую за вечір.

— Впевнена? — на обличчі чоловіка читається невисловлена надія.

— Так, не хочу втягувати тебе. Вже пізно. Зараз швидко покажу їм, що в мене немає ніякого кота. Й спати, — зображую щось схоже на ввічливу усмішку.

— Добре, як знаєш, — з легким сумом у голосі відповідає Еван. — Дай знати, якщо тобі буде потрібна допомога.

Чоловік прямує до свого номера, а я зрушую з місця та йду до працівниці.

— Добрий вечір, — вітаюся досить голосно, та аж підстрибує на місці.

— Добрий... — каже перелякано.

Мій погляд зачіпляється за табличку, що висить на дверній ручці. Я точно не залишала нічого такого. Відчиняю двері й запрошую дівчину увійти.

— Ось, як бачите, ніяких котів немає, — змахую рукою. — Якщо це все, то прошу мене вибачити, дуже втомилася.

— Т-т-так, вибачте, — працівниця переминається з ноги на ногу, видно, що їй незручно. — Добраніч.

З цими словами вона покидає номер. Зачиняю двері на замок і сідаю на ліжко, розправляю руками простирадло.

Цікаво, що ж це все ж таки було?

Ще кілька секунд проводжу в роздумах, після чого підводжуся й виходжу на балкон. У кімнаті досить душно, було б непогано провітрити.