15.

Агата.

На якийсь уламок секунди на обличчі Евана проскакує жаль. Але він досить швидко опановує себе й натягує вимушену усмішку.

— Сімейні проблеми, — раптом каже він, а потім, спохопившись, додає: — Батько... Чесно кажучи, не надто хочу про це говорити. Сюди приїхав, щоб хоча б на трохи забути про це й обдумати план дій.

Ну, так, з чого це я взяла, що він буде першій-ліпшій зустрічній (мені) виливати душу?

— Ти не подумай, — продовжує, а я починаю плавитися під уважним поглядом. — Не те щоб я щось хотів приховати. Я сподіваюся, що вирішу цю проблему раз і назавжди так, що більше не доведеться згадувати.

— Та що там приховувати? — широко усміхаюся так, що аж щоки зводить, а в грудях з'являється важкість. — Ми ж майже незнайомі. Ти взагалі не повинен мені нічого розповідати. Тим паче з особистого життя. Давай краще про щось інше поговоримо? Вибач, я взагалі не повинна була цю тему піднімати. Професія в мене така — цікавитися.

— Ооо, — очі Евана поволі округлюються. — А де ти працюєш?

На секунду завмираю, шкодуючи, що не прикусила собі язика. Цікаво, він одразу втече, чи все ж таки трохи почекає, сподіваючись, що це жарт?

— У поліції, — тихо кажу, а сама картаю себе, що не вигадала щось цікавіше.

Навряд чи ми зустрінемося десь поза цим курортом. І ще менш імовірно, що Еван візьметься перевіряти, чи це правда. Він знає тільки моє ім'я, а цього замало.

— Ого, вау, — на обличчі чоловіка з'являється непідробне захоплення. Чи то в мене вже почалися галюцинації? — З дитинства мріяв працювати в поліції. А щодо мене, то я...

— Слухай, то не твоя автівка з номерами «К двісті тридцять чотири»? — нахабно вривається в нашу розмову якийсь чоловік. — Проїзд перегороджує.

Еван повністю розвертається до порушника нашого спокою. Той на секунду здригається — схоже, що вже почав шкодувати, що підійшов саме сюди.

— На набережній? — уточнює мій супутник, а в його голосі лунають явні знущальницькі нотки.

— Емм... — схоже, що гість трохи не врахував цей варіант. — Емм... Звісно, що ні! Біля в'їзду!

— Це більше ніж п'ятсот метрів і чотири ресторани звідси. Чому ти підійшов саме до мене? — Еван підпирає підборіддя рукою й уважно дивиться на чоловіка.

— Слухай, твоя автівка чи не твоя? — закипає той.

— Не моя, — на губах мого супутника з'являється весела усмішка.

— Що ти мені тут розповідаєш? — нахаба відсуває стілець від сусіднього столика й всідається на ньому задом наперед. — Штраф не хочеш платити?

— Лінь тягнути тебе до відділку, — з тією ж самою усмішкою відповідає Еван. — Стара схема. Витягнути когось, хто може мати гроші, з ресторану під вигаданим приводом: запаркована автівка, пробите колесо, бабусю через дорогу провести, а потім раптом із чимось із вищеназваного щось трапляється. Ну, а жертві пропонують заплатити за безконфліктне вирішення питання. Стаття чотири Б десять С. Провокація з метою отримання вигоди. Сам підеш чи провести?

Сиджу й спостерігаю за цим усім із широко розкритим ротом. Така обізнаність мені імпонує.

А незнайомець миттєво знічується. Вся його нахабність зникає з обличчя, поступаючись легкому переляку. Він поволі підводиться, після чого кидається навтьоки, навіть не повернувши на місце стілець.

— Секунду, — Еван чарівно усміхається мені й витягує з кишені телефон. — Алло, поліція. Еван Коулман. Повідомляю про можливий злочин. Чоловік близько тридцяти п'яти, худорлява статура, одягнений у темну куртку. Підійшов до нашого столика й намагався спровокувати нас на інсценовану суперечку з подальшим вимаганням грошей. Ознаки класичної провокації з метою отримання вигоди, за схемою. Залишив заклад кілька секунд тому. «Корал і Тінь» на набережній.

Він вислуховує відповідь, після чого надає потрібні уточнення й скидає виклик. А я сиджу, досі вражена. Певно, дивлюся на нього зараз аж надто захопленими очима, бо, затримавши на секунду погляд на моєму обличчі, чоловік змовницьки підморгує.

— Вибач, — мовить він. — Але таке не можна залишати просто так. І не хотів псувати наш вечір, тож сподіваюся, що поліція розбереться. На чому ми зупинилися?

А я вже й сама забула, про що ми говорили.

— Ти казав, що вже кілька днів тут? — питаю перше, що спадає на думку.

Еван розповідає про свій приїзд. На відміну від мене, він не ломився в чужий номер, йому одразу дали правильні ключі. Підкреслюю це, чим викликаю в чоловіка приступ сміху.

Допиваємо чай, після чого вирішуємо повернутися до прогулянки. Ми ж приїхали сюди не для того, щоб по ресторанах сидіти. Таке й вдома є.

— Тут так гарно, — усміхаюся, роззираючись навколо. — Одразу згадую, як їздила з родиною в дитинстві на море.

— А ми особливо не їздили. Тато був постійно зайнятий на роботі, — усміхається Еван. — Ось надолужую тепер.

Роблю ще один крок, аж раптом моя нога зачіпляється за щось, і я лечу вперед. Міцні чоловічі руки вмить підхоплюють й не дають впасти. Опиняємося аж занадто близько одне до одного, настільки, що відчуваю тепло його тіла.

— Д-д-дякую, — ледь чутно шепочу, вдивляючись у гіпнотичні темно-сині очі.

Серце калатає так голосно, що здається, його чутно в радіусі кількох кілометрів. Еван легко підтримує мене за талію, відчуваю приємне тепло його пальців крізь тонку тканину футболки. Погляд чоловіка повільно ковзає моїм обличчям, зупиняється на губах... Мимовільно злегка розтуляю їх. Мої руки міцно тримаються за плечі рятівника...

Десь поруч блимає спалах. Репортери продовжують свою зйомку. А ми так і стоїмо в обіймах, час ніби зупинився. Еван нахиляється трохи ближче, і я затамовую подих.

— Обережніше, — врешті хрипко мовить він, хоча не поспішає відступати. — Травмуватися у відпустці — не найкраща ідея.

Чоловік обережно, неквапливо відпускає мене, впевнившись, що більше нікуди не збираюся падати. Його пальці затримуються на моїй талії на мить довше, ніж потрібно. Хоча в останньому я не впевнена, здається, мої ноги досі не слухаються.