14.

Агата.

Заходимо до ліфту, й Еван натискає на кнопку першого поверху. Кабіна повільно повзе вниз. На відміну від напруги між нами двома. Знаєте, як буває, коли знаходитеся в ліфті з малознайомою людиною... Не знаю, де подіти очі. А вони самовільно ковзають по широких плечах, рельєфних м'язах.

Згадую фільм, який нещодавно дивилися з мамою. Там головний герой, брутальний красень, опиняється в ліфті з жінкою, в яку закоханий. Він поступово скорочує відстань, як хижак. А далі — палкий поцілунок.

Стосунки з колишнім зробили мене скептичною. Я не вірила, що так буває. Пам'ятаю, як сміялася...

А от зараз абсолютно не смішно. Між нами менше метра. А мої думки з кожною секундою повертаються до тієї сцени, а тіло жадає її відтворення. Жах якийсь. Викликайте санітарів.

Стулки роз'їжджаються по боках, вискакую, як ошпарена. Роблю глибокий вдих, холодне повітря миттєво приводить до тями. Сподіваюся, що Еван не помітив мого дикого погляду.

Таааа, а я чомусь думала, що краще паную над собою... Зміна клімату якось неправильно на мене подіяла.

— Йдемо? — запитує Еван, повертаючи до реальності.

Підводжу очі й просто-таки відчуваю, як він пропалює мене поглядом. Отже, теж щось відчув. Хоча в мене, певно, хіба тільки на лобі не було написано. Дожила.

Приємність моменту псує та сама білявка, що стоїть біля рецепції й дивиться на мене таким пронизливим поглядом, що по шкірі пробігає холодок. Але я не з лякливих. Я ще гірше дивитися вмію.

— Схоже, ти їй не подобаєшся, — жартує Еван, а в його очах проблискують хитрі вогники.

— Схоже, що через тебе, — не втримуюся від легкого сарказму.

— Думаєш? — погляд чоловіка блукає туди-сюди, зупиняючись то на мені, то на незнайомці. — Я був впевнений, що вона швидко відчепиться. Бувають і більш проблемні...

Остання фраза прозвучала тихо, але з такою гіркотою, що мені на якусь секунду стало не по собі. Невже в Евана теж є свої секрети?

— Ходімо, — кажу. — Не будемо псувати собі настрій.

Чоловіка два рази вмовляти не треба. І от ми вже гуляємо по набережній. Яскраве світло ліхтарів заливає доріжку, відблискує у хвилях. Десь вдалині світяться мільйони вогнів нічного міста. Там, за морем, зовсім інша країна. Так близько й водночас так далеко.

Попереду маячить групка людей: чоловіки з фотоапаратами й кілька жінок. Відходимо вбік на й без того вузькій доріжці, щоб не псувати кадр. Еван легко притримує мене за талію, після чого майже одразу прибирає руку, щойно виходимо на більш широку ділянку. Простий жест, але скільки в ньому турботи...

Обіймаю себе за плечі, трохи не розрахувала з температурою. Чоловік миттю помічає мій жест.

— Змерзла? — питає. — Може, вип'ємо десь гарячого чаю?

— Чудова ідея, — усміхаюся. — Не думала, що тут може бути так холодно.

Прямуємо до найближчого ресторанчику. А тут їх купа, кожний має відкриту площадку й місця в приміщенні. Нам зараз більше підходить другий варіант.

Еван галантно відчиняє для мене двері. Всередині тепло й пахне спеціями. Проходимо до вільного столика в дальньому кутку зали й приземляємося на м'які фотелі.

— Тут так затишно, — кажу, роззираючись навколо. З колонок лунає заспокійлива музика. — Навіть не думала, що ввечері можна знайти такий заклад.

— Я випадково зайшов сюди ще в перший день, — пояснює Еван. — Згоден, чудове місце.

Розмову перериває офіціантка. Вона кладе перед нами меню й рекомендує спробувати напій сезону: холодний яблучний чай з льодом. Ввічливо відмовляємося й замовляємо по чашці гарячого чаю.

— Ооо, звідси навіть море видно, — в моєму голосі лунає дитячий захват. — Гадаю, вдень тут теж неймовірно гарно!

Підводжуся з крісла й підходжу до вікна, роблю кілька фото. Треба буде обов'язково скинути мамі.

Розвертаюся й помічаю веселу усмішку на губах Евана. У нього такі гарні ямочки...

— Що тебе так розвеселило? — питаю з награною сердитістю.

— Вибач, — чоловік не зводить з мене очей. — Просто ти така справжня й щира... У тобі є дивовижна природність, яка зачаровує. Зараз рідко можна зустріти когось такого.

— Дякую, — відчуваю, як щоки потроху наливаються теплом.

Добре, що хоча б не червонію.

— Просто я люблю море, — не знаю, для чого виправдовуюся. — І природу. А тут все так гарно.

Повертаюся на місце й зручно розміщуюся в м'якенькому фотелі. Незабаром біля столика з'являється офіціантка з тацею в руках. Вона ставить перед нами дві чашки гарячого напою, після чого йде.

— До речі, — кажу, злегка напружившись. — Ти щось казав, що бувають і більш проблемні. Що ти мав на увазі?