13.

Агата.

Залишок дня проводжу в номері. Читаю книгу, переглядаю стрічку в Онімі. Колишні однокласниці наввипередки постять фото з відпусток. П'ятизіркові готелі, шикарні види, статусні чоловіки...

Як добре, що я знаю, що це все тільки на показ. Хоча, чесно кажучи, часами й самій кортить викласти щось подібне. Показати, що про мене теж є кому подбати. А потім йду на роботу, й ці дивні думки миттєво вивітрюються.

А зараз я у відпустці. Небезпечно.

Кладу телефон на тумбочку й відкриваю книгу. Читаю черговий абзац, намагаючись заглибитись у суть. Та думками знаходжуся десь далеко. Можна й не сподіватися, що зможу сконцентруватися. Захлопую книжку й гучно видихаю. От, не могла взяти з собою якийсь роман, а не підручник з психології злочинів???

Підводжуся з ліжка й прямую до ванної. Підходжу до великого дзеркала й зупиняюся, кладу руки на тумбу й злегка нахиляюся вперед, роздивляючись власне зображення. Глибокі бронзові очі, далеко не невинні, з головою видають попередній сумний досвід у любовних справах. Ідеально рівне каре лише підкреслює зовнішню холодність. Я зробила цю стрижку після розставання з Артуром. Як знак: я не та, з ким можна гратися. Можу й руку відкусити, якщо що... По лікоть.

Подаю голову вперед і клацаю зубами, візуалізуючи думки. Головне, щоб ця впевненість не випарувалася, щойно знову його побачу.

Казала мені мама триматися подалі від надто популярних чоловіків. А я, схоже, збираюся вчергове її не послухати. Хоча чого одразу так непристойно? У нас звичайна дружня прогулянка. Еван не давав мені жодних натяків. Та й я йому теж. Серйозно, не всі ж чоловіки такі самі, як мій колишній!

Повертаюся до соцмережі й таки викладаю фото з пляжу, котре встигла зробити сьогодні. Буквально за кілька секунд починають прилітати лайки від знайомих. Аж раптом у сповіщеннях проскакує цікавий нікнейм: ЕванК. Тремтячими від нетерпіння пальцями натискаю на його профіль, а на моєму обличчі вмить з'являється гримаса розчарування. Закритий. А підписуватися першою я не збираюся. А може, то взагалі не він. Хіба мало Еванів?

Ближче до дев'ятої перевдягаюся в зручні джинси з розрізами й футболку. Прогноз погоди каже, що ввечері тут значно прохолодніше. Беру до рук сумочку й застигаю на місці в роздумах. Взяти балончик чи ні? З одного боку, Еван не виглядає як потенційний нападник. А з іншого, раптом в мене вже зовсім мозок поплавився, та не бачу очевидного? Недовго думаючи, кладу ємність до задньої кишені джинсів й перекидаю через плече невеличку сумочку-чохол, в яку поміщається хіба що тільки телефон. Не хочу тягатися зі своєю гаряче улюбленою й не менш об'ємною торбою.

Рівно в домовлений час лунає тихий стукіт у двері. Підстрибую з місця, як ошпарена, нервово поправляючи футболку. Може, її взагалі в джинси заправити?

Підходжу до дверей, подумки картаючи себе за те, що знову втрачаю голову. Відчиняю — на порозі стоїть Еван. На ньому легка бавовняна футболка з принтом популярного бойовика та класичні джинси.

— Привіт, — чоловік усміхається, демонструючи ідеально рівні зуби. — Готова?

— Так, — виходжу в коридор і зачиняю двері на ключ. Розвертаюся обличчям до Евана. — А ти досить пунктуальний.

— Звичка, — в темно-синіх очах світиться тепло. — Це тобі.

Він простягає мені вишнево-червону троянду. Завмираю, захоплено дивлячись на квітку. Мій улюблений колір.

— Дякую, — кажу, усміхаючись, а всередині розливається хвиля приємності. — Вона дуже гарна.

— Так, — відповідає Еван. — Мені здається, що вона пасує тобі. Така ж глибока й чуттєва.

— Ти ж мене зовсім не знаєш... — сподіваюся, що збентеження в моєму голосі не аж таке відчутне.

— Можливо, — усміхається чоловік. — Але я добряче розбираюся в людях. То що, ходімо на прогулянку?