12.

Агата.

Ледве стримую усмішку. Еван… Він все ж таки прийшов.

— Ооо, — протягує рудоволосий. — Невже я помилився. Слухай, чувак, ти б звернув увагу на зовнішній вигляд своєї принцеси.

— Я зараз на твій зверну, — Еван робить загрозливий крок уперед.

Здоровань вмить сходить йому з лінії, ховаючись за стільцями. Ну так, всі його м'язи — це лише фікція, продукт спеціальних препаратів і добавок. Шкода, що не всі, хто трапляє йому на гачок, це розуміють.

— Слухай, я ж цей-во, я ж нічого, — голос вже майже тремтить. І куди тільки ділася ця безмежна впевненість. — Я ж тільки з дружньою порадою. Якщо не треба, я піду.

З цими словами незнайомець вже збирається відступити, як Еван спритно хапає його за передпліччя.

— Куди зібрався? — питає. — А вибачитися?

— Вибачаюся, — вмить видає рудоволосий. — Хотів, як краще. Перегнув. Визнаю.

— Щиріше, — голос Евана непохитний, як сталь.

— Я більше не буду, — лепече мій кривдник.

— А більше й не треба, — пирхаю, пропалюючи його поглядом.

— Щоб я тебе біля неї більше не бачив, — Еван відпускає рудоволосого, той вмить відходить за кілька столиків. — Дістав.

Чоловік гнівно проводжає незнайомця поглядом, після чого переключає увагу на мене.

— Все окей? — питає.

— Ага, — відповідаю. — Я й сама би впоралася. Але дякую, це було приємно. А чому дістав?

— Бо він постійно тут ошивається, вишукує жертв, — сердито каже Еван. — Я тут вже майже тиждень. Все терпів, не хотів вмішуватися. Але це вже дійсно виходить за рамки.

Вау, то йому на мене не все одно? І як тільки втримати цю незграбну усмішку.

— Ніколи не думала, що схожа на жертву, — кажу з несмаком. — І що маю такий красномовний вигляд.

— Не слухай його, — м'яко мовить чоловік. — Він спеціально вивертає факти, щоб довести до розпачу, а потім обробити. Гадаю, що він бачив, що ти приїхала сама.

— Але була ніч, — недовірливо зморщую лоб.

— Його б це не зупинило, — саркастично відказує Еван. — Цікавий персонаж.

— Добре, давай не будемо про нього, — відмахуюся. — Ти на обід?

— Та ні, я вже пообідав, — відповідає чоловік. — Проходив повз, побачив його біля твого столика, вирішив втрутитися.

— Ааа, — протягую з розумінням. — Дякую, це дійсно приємно. Й трохи незвично.

— Не кажи так, — Еван тепло усміхається. — Це базова річ. І ти точно не заслуговуєш на таке ставлення з його боку.

Чоловік робить невеличку паузу.

— Добре, — продовжує. — Вибач, мушу бігти, маю ще кілька справ. До вечора.

— До вечора, — відповідаю й злегка киваю.

Еван йде, а я так і продовжую сидіти з цією дивакуватою усмішкою. Ні, так продовжуватися не може!

У такі моменти мені дико не вистачає подруги, з якою можна було б порадитися, попліткувати. Котра не буде оцінювати, а просто вислухає. Та, на жаль, з моєю роботою не виходить заводити довготривалі знайомства. Майже ніколи не маю часу на зустрічі й посиденьки. У відпустку он ледве вирвалася. Й то шеф випхав. І зараз я просто-таки вдячна йому за це.

Як би тільки не втратити голову через Евана? Задача із зірочкою. І, як мені здається, абсолютно неможлива до виконання.

Згадую про свій обід й активно за нього беруся. Їжа вже встигла охолонути. Треба подумати про те, щоб стягнути компенсацію з рудоволосого. Окидаю поглядом широкий зал, але того ніде не видно. Проте є та сама білявка. Й вона буквально пропалює мене поглядом, сповненим ненависті.

Ні, красуне. Я його першою побачила. Тож навіть і не мрій.