11.

Агата.

До готелю повертаюся в піднесеному настрої. Подумки кажу собі: стоп! Але мозок уже забігає наперед, вигадує різноманітні сценарії майбутньої зустрічі.

Ми ж навіть не знаємо один одного. Чи це через те, що я вже так давно не відчувала чоловічої уваги? Розтанула, коли тільки глянув. Як мале дівчисько, чесне слово…

За обідом ловлю себе на тому, що періодично зиркаю на двері. Невже чекаю, що він знову прийде? Роблю глибокий вдих-видих. Треба терміново знайти собі друзів, бо я щось зовсім здичавіла без спілкування… Хоча з моєю роботою знайти на нього час дууууже важко. От і спілкуюся зі злочинцями, підозрюваними й колегами.

Краєм ока помічаю ту саму білявку, котра підходила до Евана. Дівчина стоїть біля каси, півтора метра від мого столика, з тацею в руках і сканує простір. Так, саме сканує, бо по очах видно, що шукає собі «забезпечене» товариство.

В якийсь момент наші погляди зустрічаються. В очах білявки спалахує зневага. Вона рішуче робить крок у мій бік. Не втримуюся від легкої усмішки.

Не з тією зв'язалася, красуне…

Вмикаю свій фірмовий вбивчий погляд слідчої. Дівчина вмить здригається, на якийсь уламок секунди на її обличчі проскакує тінь нерішучості. Білявка різко змінює напрямок руху й оминає мене широким луком. От, скажіть мені, вона серйозно збиралася тут сісти?

Білявка підходить до столика, за яким спокійнісінько обідає немолодий чоловік у костюмі, весь обвішаний золотом. Вона нахиляється й щось йому каже, на обличчі багатія розпливається масна хижа усмішка. Він вказує рукою на стілець навпроти. Ледве стримую смішок, коли білявка ігнорує це й сідає збоку, обличчям до мене. Ми навіть незнайомі, а вона вже боїться сидіти до мене спиною.

Повертаюся до свого обіду. Ліниво намотую спагеті на виделку з виразом гурмана. Готують тут смачно — це перший плюс. Готую тут не я — це другий плюс. Ця відпустка однозначно того варта.

— Чи тут вільно? — лунає просто в мене над головою.

Підводжу очі й бачу перед собою широкоплечого рудоволосого здорованя. Яскраво-фіолетова футболка мало не тріскається по швах — явно дорога дизайнерська річ, але одягнена без смаку. Білий кашеміровий светр, зав'язаний на шиї, явно не в тему для пляжного курорту, але ідеально підходить для демонстрації статусності. На руці поблискує масивний золотий годинник, що коштує мабуть як моя річна зарплата. Чоловік неприховано витріщається на мене, як на предмет. Такий собі гарнюсінький експонат у його колекції. Дуже добре знаю цей погляд. На обличчі грає самовпевнена усмішка людини, звиклої купувати все, що забажає. Він вже мені не подобається.

— Не бажаю собі товариства, — кажу холодно, чітко й зрозуміло демонструючи, що розмову закінчено.

— Така гарна жінка й сама, — не здається незнайомець. — Це може бути небезпечно. А я всього лише хочу допомогти.

— З чого такі висновки, що я тут сама? — питаю, відчуваючи, як потроху закипаю всередині.

Зачепив найболючішу точку. І що, що сама? Так уже вийшло, що до мене, в основному, клеяться чоловіки, які потім щосили намагаються переробити під себе.

— Маєш дорогі прикраси, але чоловіки такі не дарують. Суто жіночий вибір, — рудоволосий продовжує ковзати по мені поглядом експерта. — Внутрішня напруга дається взнаки: м'язи на шиї й плечах напружені. Жодного сліду гарячої ночі, яка може бути тільки на курорті. Не бачу обручки. Столик на одну персону. Сумка стоїть на сусідньому стільці — класична поведінка самотньої людини, яка захищає свій простір. І... Гм... Манікюр досить екстравагантний, як для не самотньої жінки. Про сарафан я взагалі мовчу. Зневірена беззахисна жінка.

Мовчки слухаю його розповідь. З кожним словом око починає сіпатися все сильніше. Тепер зрозуміло, чому до мене аж надто часто липнуть чоловіки такого штибу. Бачать наскрізь, та все ж таки трохи помиляються щодо беззахисності.

Стискаю виделку й затримую дихання, не дозволяючи емоціям взяти гору. Бо інакше я йому зараз розповім, як не треба чіплятися до жінок!

— Слухай, експерте, — лунає за спиною вже знайомий голос. — Тебе спілкуватися ніколи не вчили?