8.

Агата.

В очах Евана з'являється хижий блиск, який буквально-таки заворожує мене. Усмішка злегка торкається кутиків його губ.

— Я не кусаюся, — раптом каже чоловік. — Розслабся.

Видаю короткий смішок, на таку відповідь я не очікувала. Десь глибоко всередині я ще й досі не відійшла від вчорашньої стресової ночі. Та й чудово розумію, що Еван тут точно не винен.

— Вибач, я трохи не в гуморі після вчорашніх пригод, — тихо кажу й тягнуся до своєї чашки. — Я сподівалася тихої та спокійної відпустки. Життєва необхідність.

— Розумію, в мене приблизно те саме, — в темно-синіх очах чоловіка з'являється тепло. — Ти сама тут?

— Ага, — киваю й роблю ковток, одразу ж примружуюся від задоволення.

Кава тут, що треба.

— Тобі личить усмішка, — м'яко каже Еван, а я дивом не давлюся.

— Дякую, — кажу.

Але я надто досвідчена й розчарована, щоб повестися на це. Це вже додаю подумки.

— У тебе немає сестри, випадково? — питання збиває мене з пантелику.

— Немає, — кажу ошелешено. — А що?

— Просто намагаюся підтримати бесіду, — на губах чоловіка з'являється вимушена усмішка.

Сумніваюся, що це було дійсно сказано просто так... А втім, яка мені різниця? Навіть лізти в це не хочу.

Далі снідаємо мовчки. В повітрі повисає дивна незручність, та ми обидва вирішуємо, що нас це влаштовує. Час від часу кидаю на Евана потаємні погляди. Він дійсно гарний... Такий, що аж дух перехоплює.

А я вже давно вирішила триматися від таких подалі. І в мене, до речі, непогано виходить.

Правда!

Екран мого телефону оживає, й вмить, ніби хтось натискає на кнопку відтворення. З динаміків ллється оригінальна мелодія цієї моделі.

— Вибач, — кажу й беру пристрій до рук, відповідаю на дзвінок. — Слухаю.

— Привіт, доню, — голос мами такий теплий і рідний. — Ти вже прокинулася?

— Так, мамо, — підводжуся з-за столу й затискаю телефон плечем, беру до рук чашку і тарілку.

Еван вмить встає й забирає частину посуду, допомагає віднести до стійки.

— Дякую, — тихо кажу. — Мамо, зачекай секунду.

Закриваю мікрофон рукою й усміхаюся.

— Вибач, мені треба йти, — кидаю короткий коментар.

Чоловік злегка киває, в його темно-синіх очах виблискує спокій. Глибоко всередині зароджується бажання зануритися в них, видихнути й дозволити собі хоч трохи побути собою.

Про що я взагалі думаю?

Проходжу повз Евана, щосили намагаючись не витріщатися. Такий, як він, запросто може гуляти по готелях у пошуках наївної жертви. А я не така. У мене є зуби й кігті. То ж бабіям не позаздриш, гарантую.

— Я тут, — кажу мамі, прискорюючи крок. — Навіть встигла на сніданок.

— З роботи не телефонували? — в голосі жінки відчувається суворість.

— Ні, вони не аж такі безсмертні, щоб телефонувати мені, доки я у відпустці, — сміюся. — Не маленькі, якось собі порадять.

— Як тобі номер? Гарний вид? — падають буденні питання, які тільки можна поставити людині, котра полетіла відпочивати.

— Ще не дивилася, який там вид, — чесно зізнаюся. — А номер гарний, просторий. І ліжко просто неймовірне. Давно так добре не спала.

— Що їла на сніданок? — продовжує міні-допит мама.

— Млинці й каву. До речі, кава тут фантастична, — кажу з неабияким захватом.

— А чоловіки? — врешті ставить своє улюблене питання, а я вмить закочую очі.

Гарні тут чоловіки, не посперечаєшся. Але мамі про таке краще не казати.

— А що, чоловіки? — намагаюся звучати наївно, але виходить уїдливо-саркастично.

Вміння прикидатися милою дівчинкою ніколи не було моєю сильною стороною.

— Познайомилася вже з ким? — змовницьким тоном питає мама.

— Ні, — відверто брешу.

Якщо я зараз зізнаюся, то розмова затягнеться ще на кілька годин.

— А в адміністраторки очі сині чи зелені? — хитро цікавиться.

— Бронзові, — випалюю, подумки візуалізувавши обличчя вчорашньої дівчини. — Мамо, не починай, будь ласка.

Вона завжди ставить дивні питання, коли намагається підловити на брехні. Та я вже навчена.

— Що, мамо, Агато, — копіює мою інтонацію. — Ти вже доросла жінка. І світ не зійшовся клином на твоєму, як там його...

— Артурі, — підказую, стиснувши зуби.

І чому вона знову про нього нагадала? Хоча, чесно кажучи, мама має рацію — я не повинна уникати всіх чоловіків після того, як наштовхнулася на одного, м'яко кажучи, не надто порядного.

— Добре, мамо, я хочу піти на пляж, доки сонце ще не так сильно припікає, — згортаю розмову. — Зідзвонимося ввечері.

Жінка тільки зітхає. Вона вже звикла, що щойно нагадує мені про колишнього, розмова одразу закінчується. Не люблю, коли вона підіймає цю тему.

Повертаюся в номер і беруся розпаковувати валізу. Закінчивши, перевдягаюся в купальник й накидую поверх яскравий жовтогарячий сарафан.

На пляжі не надто людно, що дуже мене радує. Плюхаюся на шезлонг і злегка нахиляю парасольку, регулюючи. Класно тут...

Копирсаюся в сумці в пошуках сонцезахисного крему. Аж раптом мою увагу привертає знайома постать. Завмираю з відкритим ротом, аж надто явно витріщаючись... У кількох метрах від мене стоїть Еван. Ідеально рівна засмага аж поблискує на сонці й притягує очі, а темно-синя дошка для серфінгу лише додає чоловікові пікантності.

Силою змушую себе відвести погляд. Ще не вистачало, щоб він помітив.

І де цей Еван тільки взявся на мою голову???