7.

Агата.

Прокидаюся від того, що промінь сонячного світла ковзає по моєму обличчю. Ліниво розплющую очі й усміхаюся.

Так давно мріяла про те, щоб прокинутися ось так, натурально. Не бігти кудись, не зішкрябувати себе з ліжка... Ідея відпустки потроху виправдовує себе.

Доки не згадую про вчорашній казус...

Стискаю зуби й пробую змусити себе не думати про недавній грандіозний провал. Та марно, тиск вже підскочив, а в голові запустився нескінченний ланцюжок самокопання.

Я ж працюю в поліції! Повинна була одразу зрозуміти, що не одна в кімнаті. Помітити, що номер кімнати на ключах не той.

Звісно, саме зараз я чітко пригадую, що дівчина з-за стійки назвала саме номер дев'ятсот шістдесят дев'ять. А я навіть не звернула уваги...

А якби в ліжку виявився небезпечний бандит? Котрий, наприклад, мав за завдання мене вбити...

Хоча які я маю гарантії, що вчорашній незнайомець не має відношення до світу криміналу? Згадуючи його міцне підкачане тіло, гострий впевнений погляд, можу чітко сказати — він не той, хто просто ходить до спортзалу, щоб мати гарний ефектний вигляд. В його поставі й жестах відчувається сила, для якої недостатньо просто потягати кілька годин залізо. Це стиль життя, друга натура. Він — хижак, і це однозначно.

І чого це я так взбадьорилася, власне?

Може, тому що сильні й небезпечні чоловіки завжди мене притягували?

А мама завжди говорила, що я обрала не ту професію. Навіть зараз продовжує натякати.

Краєм ока зиркаю на годинник, що стоїть на комоді. Восьма чотирнадцять. Ще навіть встигаю на сніданок... Чудово!

Приводжу себе до ладу й вже за п'ятнадцять хвилин спускаюся на перший поверх. Ще один очевидний плюс моєї професії — вміння швидко зібратися.

У приміщенні готельного ресторану майже немає відвідувачів. Або вже всі давно поснідали й побігли грітися на пляж, або ще не прокинулися.

Утім, я ж сама хотіла уникати компанії, правда?

Обираю млинці з кленовим сиропом і американо. Усе таке запашне й привабливе, треба мати багато сил, щоб втриматися й не накласти в тарілку більше, ніж потрібно. Кава балує рецептори своїм неперевершеним ароматом. Те, що треба, для чудового початку дня.

Сідаю за один із столиків і роздивляюся навколо. Якийсь чоловік у дальньому кутку приміщення буквально-таки пропалює мене очима. Посилаю йому погляд, а-ля: навіть і не мрій, після чого розвертаюся.

Може, то вже чутки про мої вчорашні пригоди розходяться? Мовляв, пані з каре не проти застрибнути до вашого ліжка... Якщо це так, то доведеться довго розбиратися з адміністрацією.

Кривлюся тільки на одну думку про це. Я приїхала відпочивати, а не конфліктувати.

— Несмачна кава? — лунає поруч аж надто знайомий голос.

Підводжу очі й аж завмираю від несподіванки: біля мого столика стоїть той самий нічний незнайомець.

— Можна присісти? — запитує з дивною безпосередністю.

Вгризаю себе в язик, щоб не сказати щось уїдливе. Хто-хто, а він точно не винен у моїй вчорашній пригоді. Але з іншого боку, тут повно інших вільних місць!

— Сідайте, — кажу максимально беземоційним тоном.

Чоловік ставить тацю на стіл і всідається навпроти мене. В його очах блищать хитрі вогники.

— Еван, — називається. — Може, перейдемо на «ти»?

— Агата, — відповідаю сухо. — З якою метою?

— Нууу, після того, що було вчора, — підморгує мені. — Важко дотримуватися субординації, правда?

— Ха-ха, — кажу з сарказмом, хоча всередині розливається дивне тепле відчуття.

Принаймні, він має почуття гумору, вже непогано.

— То що, Агато? — запитує й робить ковток гарячого напою зі своєї чашки. — Ммм, смакота.

— Окей, добре, — якось аж надто швидко погоджуюся. Погляд темно-синіх очей роззброює, послаблюючи оборону. — Як хочеш.

Фокусуюся на власному сніданку, намагаючись ігнорувати присутність Евана. Але це насправді дається дуууже важко. Цей чоловік просто таки випромінює впевненість і привабливість, ловлю себе на думці, що серце б'ється трохи швидше, ніж зазвичай.

Сіро-блакитна сорочка натягується на плечах, окреслюючи м’язи, що грають з кожним рухом, на шиї видніється шматок тату. Темні лінії, різкі й лаконічні. Схоже на військове... Цікаво.

У животі здіймається солодке тягуче відчуття, водночас дратівливе й приємне. Він небезпечний, це очевидно. І саме це чомусь притягує ще більше, незважаючи на всі мої спроби залишатися байдужою.

— Четвертий спецзагін розвідки, — усміхається Еван, зауваживши, куди спрямовано мій погляд. — Це були одні з найцікавіших чотирьох років мого життя.

— Ти завжди такий прямолінійний? — питаю скептично, підпираючи підборіддя руками. — Чи тільки в товаристві жінок?