6.

Агата.

— А ви? — запитує нахаба, а на його губах з'являєтьсяледь помітна усмішка.

Поступово виходжу зі ступору. Його очі й досі блукають моїм тілом…

Нервовим рухом запахую халат і тягну на себе ковдру. У голову врешті приходить перша розумна думка: нормальна дівчина вже б давно підскочила з ліжка, а я й досі лежу… Таааа, з реакцією щось зовсім погано.

Не даремно відпустку взяла.

— А я… — злегка затинаюся. — А це мій номер, взагалі-то!

— Який у вас номер? — питає так спокійно, ніби кожного дня зустрічає в ліжку незнайомку.

Хоча, дивлячись, який ефектний він має вигляд, то може так і є…

Зупинись, Агато! Ще слинки почни пускати! От просто на нього.

— Еее… — в голові справжнісінький кисіль, геть забула всі цифри. — Секунду, зараз гляну в телефоні резервацію.

Підводжуся з ліжка й прямую до комода біля дверей, постійно смикаючи халат донизу. Спиною відчуваю, що цей тип уважно на мене дивиться.

— Дев'ятсот шістдесят дев'ять, — кажу переможно, наближаючись до незнайомця.

Тримаю телефон перед собою так, що чоловік примружується від надто яскравого світла.

— Чудово, — усміхається, оголюючи ідеально рівні білі зуби.

Так, я вже починаю йому заздрити…

— Тільки це номер дев'ятсот дев'яносто шість, — додає з легкою ноткою іронії в голосі.

— Не може бути! — вигукую нервово, після чого кидаюся до дверей і відчиняю.

Завмираю на місці, не в силах вичавити з себе жодного слова. У верхній частині дверей відблискує золотом овал з цифрами дев'ять-дев'ять-шість.

Істерично хапаю з тумби ключ і впиваюся очима в бірку. Ті ж самі цифри… Стискаю зуби від незручності… То як мені тепер усе це йому пояснити?

— Буває, — м'яко каже чоловік, врешті підводячись з ліжка.

Інстинктивно роблю крок назад — невідомо, що в нього в голові. Мої очі ковзають по спортивному підкачаному тілу. Незнайомець одягнений у домашні спортивні штани й футболку. Не можу не зауважити, що йому напрочуд личить така легка недбалість.

— Спокійно, — каже, тепло усміхаючись. — Я лише хочу допомогти.

Чого ж він такий ідеальний, га? До речі, уявляю, який я зараз маю вигляд… Та ще картина!

— З чим? — питаю суворо, а сама слідкую за кожним жестом.

Професійна деформація, нічого не поробиш. І, схоже, він чудово це помічає.

— Допоможу віднести валізу до вашого справжнього номера, — робить відчутний акцент на слові «справжній».

Угу, ніби я спеціально вломилася в чужий…

— Мені спочатку ключі треба взяти, — відказую.

Мій погляд метушиться туди-сюди. Зиркаю то на валізи, то на ефектного незнайомця. Чи буде доброю ідеєю лишити його наодинці з моїм багажем, доки я збігаю за ключем? Він не схожий на злочинця… Та й видно, що гроші має.

— Можу поки що залишити це тут? — зрештою киваю на свої речі.

— Так, звісно, — усмішка так і не сходить з його обличчя.

Аж дратує своїм спокоєм… Все під контролем у нього, ага!

— Дякую, — розвертаюся й нервово прямую до дверей.

— Може, одягнетеся хоча б? — питає мені вслід.

Завмираю на місці й сильно, аж до болю, заплющую очі. Зовсім здатність мислити втратила… Клас!

— Так, дякую, — ціджу крізь зуби, після чого прямую просто до ванної кімнати.

Добре, що хоча б не кинула свій одяг до кошика на прання. А то додала б незнайомцеві ще один привід поглузувати з мене.

Натягую джинси й футболку. Халат незграбно падає на підлогу. Підхоплюю річ і сердито виходжу до кімнати. Кидаю халат на валізу, після чого кулею вилітаю в коридор. На щастя, ліфт і досі знаходиться на поверсі.

Видихаю, щойно за мною зачиняються металеві стулки. Кидаю на себе погляд у дзеркало. Таааа, могло би бути й краще.

Щойно кабіна зупиняється на першому поверсі, беру глибокий вдих і виходжу в коридор. Не планую сваритися з працівницею, розумію, що вона теж втомлена.

— Ще раз добрий вечір, — кажу, натягуючи ввічливу усмішку. — Ви мені не той ключ дали.

Швидко розбираємося з ключами. Дівчина без зупину вибачається за незручності. Невдовзі повертаюся до номера дев'ятсот дев'яносто шість. Незнайомець сидить на ліжку й клацає щось у телефоні.

Мовчки хапаю валізи й витягую в коридор. Чоловік підхоплюється з місця й в два маневри опиняється поруч.

— Я ж сказав, що допоможу, — забирає мій багаж і йде вперед.

— Дякую, — вичавлюю з себе, після чого мовчки плетусь слідом.

Врешті зупиняємося біля мого «справжнього» номера. Відчиняю двері ключем і одразу вмикаю світло. Не налаштована на подальші сюрпризи.

— Дякую, — ще раз повторюю після того, як незнайомець заносить валізи всередину й ставить біля такого ж самого комода, як в його номері. — І вибачте, що потурбувала.

— Буває, — на його обличчі розпливається та сама впевнена усмішка, від якої тремтять коліна не в однієї дівчини.

Але я така втомлена, що зараз точно не до цього.

— Добраніч, — кажу на автоматі й недвозначно дивлюся на двері.

— Солодких снів, — усмішка стає більш іронічною. — Не забудьте замкнути двері.

З цими словами нахаба виходить з кімнати й зачиняє за собою двері. Пирхаю й виконую його пораду.

— Розумник… — кажу собі під ніс.