5.

Шість років тому...

Агата.

Я не шукаю кохання й не шукаю стосунків. Просто хочу кілька днів відпочинку: тиша, море, ранкова кава й незнайомі обличчя. Останній пункт — найважливіший. Часами буває важко запобігти вигорянню. Воно майже завжди приходить раптово.

У салоні лунає повідомлення про те, що літак заходить на посадку. Перевіряю пасок — замкнений. Мій погляд зачіпляється за дівчину на сусідньому сидінні. Очі міцно заплющені, пальці намертво вчепилися в поручні, тіло тремтить. Легко торкаюся її руки — холодна. Сусідка розплющує очі та зі здивуванням впивається в мене поглядом.

— Все добре, — кажу м'яко. — Все гаразд.

Літак починає знижуватися. Дівчина вчіпляється обома руками в мій зап'ясток. Трохи молодша за мене. Схоже, вона тут одна. Сміливий вчинок.

Врешті лунає повідомлення про те, що можна розстібувати пасок й готуватися до виходу. Моя сусідка з полегшенням видихає.

— Дякую, — каже тихо, а в куточках очей виступають сльози.

А я сама зараз розплачуся від зворушення. Інколи я заздрю колегам, котрі не відчувають так інтенсивно, як я...

Щойно виходжу з салону, одразу прискорюю крок. Не надто хочу, щоб ця дівчина зараз до мене прив'язалася. Це не входить у мої плани.

Замовляю таксі та їду до готелю. Рейс прибув із великим запізненням, тож зараз надворі вже глибока ніч. І добре, що в зарезервованому мною місці можна заселитися в будь-який час доби. Хоч і за окрему плату.

Почуваюся аж надто втомленою. Все, про що мрію, — це гарячий душ і м'яке ліжечко. Скляні двері гостинно роз'їжджаються, запрошуючи мене всередину. У ніс миттєво вдаряє запах лаванди. Ммм, мені вже тут подобається.

Підходжу до стійки реєстрації. Працівниця дрімає, підперши голову рукою.

— Добрий вечір, — кажу тихенько, щоб не налякати.

Жінка ліниво розплющує очі й кілька секунд дивиться на мене заспано.

— Добрий вечір, — врешті відповідає. — У вас резервація?

— Так. На ім'я Агати Пітерсон, — простягаю свій паспорт.

Працівниця підсовує до себе клавіатуру й починає стукати по клавішах довжелезними лазурними кігтиками. Може, й собі зробити щось таке? Я ж не на роботі.

— Гарний манікюр, — кажу й усміхаюся.

— Дякую, — жінка злегка оживляється. — Роблю в салоні через дорогу. «Оксамит».

На стійку лягає візитівка майстра.

— Дякую, — кажу ввічливо й ховаю глянцевий прямокутничок до кишені.

— Агата Пітерсон. Номер дев'ятсот шістдесят дев'ять, — озвучує працівниця. — Сніданок сервуємо з сьомої до дев'ятої.

— Чудово, дякую, — забираю паспорт і ховаю до сумочки.

Жінка розвертається й підходить до стійки з ключами, роздивляється кілька секунд, потім повертає голову до екрана, звіряється... Врешті знімає один із них і подає мені.

— Дев'ятий поверх, — коментує. — Ліфт там.

Підхоплюю валізу й прямую у вказаний бік. За кілька хвилин вже виходжу з ліфта на потрібному поверсі. Який там у мене номер?

Зупиняюся посеред коридору й витягую ключ. На зв'язці колихається прямокутний брелок із цифрами. Дев'ятсот дев'яносто шість. Підводжу очі й роздивляюся навколо. Просто на стіні перед ліфтом висять таблички зі стрілками. Ага, отже, мені праворуч.

Швидко знаходжу потрібний номер і відчиняю двері. У кімнаті горить приглушене нічне світло, LED-стрічка, що тягнеться біля підлоги по периметру, тож вирішую не вмикати основне. Й без того очі болять. Дві пересадки, рейс із запізненням...

Ставлю валізу біля невеличкої шафки. Мій погляд чіпляється за ліжко: воно не застелене, а ковдра взагалі лежить, скручена в рулон. Забули прибратися?

Скидаю туфлі й прямую до ванної кімнати. Беру швидкий гарячий душ й надягаю свіжу білизну, бо піжаму швидко знайти у валізі не змогла, зверху надягаю халат.

Повертаюся до кімнати. Гм, мені здається, що ковдра лежала не так... Клас, схоже, я вже перегрілася...

Роздратовано змахую рукою й сідаю на ліжко, тягну на себе ковдру, щоб укритися... Аж раптом рука наштовхується на щось тепле.

Істерично вскрикую й відсахуюся, бо, як виявилося, під ковдрою спить якийсь незнайомий мені чоловік. Незнайомець вмить розплющує очі й дивиться на мене з нерозумінням.

Завмираю на місці, потрапляючи в якийсь ступор. Мої очі самовільно ковзають по широких плечах, підкачаних руках, лініях м'язів, що проступають крізь тонку тканину футболки. Серце калатає так голосно, що, здається, його чутно на всьому поверсі.

Несвідомо ковтаю, відчуваючи, як пересихає в роті. Наші погляди зустрічаються, і час ніби зупиняється. Його темно-сині очі уважно вивчають кожну деталь мого обличчя, ковзають нижче, затримуючись на ключицях. Навіть не помітила одразу, що халат трохи сповз. Шкіра миттєво вкривається мурашками під його поглядом.

Повинна щось сказати. Закричати. Втекти. Але замість цього просто сиджу, зачарована, не в змозі відірвати погляд від цього незнайомця в моєму ліжку.

— Хто ви?! І що робите в моєму номері?! — врешті гнівно питаю.