4.

Агата.

— Еван Коулман, — доноситься до мене обривок фрази боса. — Ви будете спільно працювати над поточною справою.

— Агата Пітерсон. Рада знайомству, — хто б знав, скільки зусиль мені довелося вкласти в цю фразу.

З награною байдужістю простягаю руку для привітання. Мій погляд блукає де завгодно, старанно уникаючи його очей.

Я програю, якщо знову подивлюся в два темно-синіх бурхливих океани... Програю без жодного опору.

— Еван Коулман, — голос чоловіка звучить впевнено.

Його пальці торкаються моєї руки...Ледве стримуюся, щоб не здригнутися всім тілом. Електричний імпульс прошиває мене наскрізь, підігріває й без того збурену кров. Перед очима пробігають кадри шестирічної давнини. Все, як у калейдоскопі... Гарячі ночі, запаморочливі дні...

І єдиний висновок: думати треба головою!

Тільки-от самозасудження й копання в минулому не допомагають. Всі ці роки я намагалася відірватися від нього, конче потребувала хоча б ковтка свіжого повітря... І в мене майже вийшло.

Але тепер, коли ми стоїмо одне навпроти одного в задушливому приміщенні для слідчих, я розумію — всі зусилля пішли нанівець...

Утиск долоні триває трохи довше, ніж повинен. Всім тілом відчуваю на собі важкий погляд Евана. Мої очі прикуті до його сорочки, старанно вивчають вишиту літеру «К» на кишені. Це моє рятівне коло, інакше просто не встою.

Бос злегка прокашлюється, нагадуючи про свою присутність. Блискавично переводжу на нього погляд і вмить відсмикую руку. В очах керівника — суміш здивування й нерозуміння. Він знає, що я терпіти не можу, коли інші відомства висилають до нас людей, силкуючись допомогти. В якості напарника визнаю тільки Ніка. Я не вмію працювати в команді. Й не хочу. А тут таке.

— Нік, — кличе шеф, а я тільки зараз помічаю, що колега теж тут присутній.

Він дивиться на мене з легкою підозрою. Цікаво, чи Олівія розповіла йому про вчорашнє?

— Введеш Евана в курс справи, будь ласка? — запитує наш керівник, а я подумки усміхаюся.

Бос вже звик до того, що цю частину роботи краще й безпечніше довірити Нікові, ніж мені.

— А тепер прошу мене вибачити, мушу йти на нараду, — погляд чоловіка знову ковзає на мене. — Агато, зайди до мене пізніше.

З цими словами він виходить з кабінету. Еван вже збирається зробити крок до мене, як його увагу перетягує Нік.

— Ну що, почнемо? — запитує він.

— Я до лабораторії, — випалюю й швидким кроком прямую до дверей.

— Агато, хіба ти не будеш присутньою під час обговорення справи? — здивовано питає Еван.

Видно, що він абсолютно не хоче, щоб я зараз пішла.

— Не хвилюйся, Еване, мене тебе вистачить з головою, — втручається Нік, за що я йому дуже вдячна. — В нашій команді за роз'яснення відповідаю я. А в Агати є ще інша робота.

Без слів вискакую в коридор. Серце калатає так, що аж у вухах дзвенить. Притискаюся до стіни й міцно стискаю кулаки. Як так могло вийти, що Еван виявився моїм майже колегою???

Втім, він ніколи не казав, чим займається. А я ніколи не питала. Нам було так добре разом, що побутові питання просто відходили на другий план. І дарма.

Щоб хоча б трохи повернутися до реальності, йду до лабораторії й забираю результати по поточних справах. Лаборант, немолодий веселий дядечко, як завжди затримує мене балачками ні про що. Десь у глибині душі розумію, що це те, що мені зараз потрібно. Інакше ця ситуація просто розчавить.

У просторому холі підходжу до автомата з кавою й обираю американо. Кава тут не найкраща, але зараз і така згодиться. Експрес починає гудіти й вищати, одноразовий стаканчик потроху наповнюється ароматним напоєм.

— Це той самий Еван? — раптом лунає в мене за спиною голос Ніка.

Беру стаканчик до рук і поволі розвертаюся до друга.

— Угу, — кажу з гіркотою, пальці тремтять.

— Може, візьмеш відпустку? Він все одно довго тут не затримається, — пропонує Нік.

Мовчки хитаю головою, сильніше стискаю ємність.

— Ніку, ти ж сам казав мені, що не варто тікати від проблем, — кажу, намагаючись натягнути усмішку.

— Може й так, — каже чоловік, в його сталево-сірих очах відчувається дружня турбота. — Тоді, коли їх можна вирішити, а не тоді, коли вони вивертають тебе зсередини.

— Я подумаю над цим, — кажу тихо й роблю ковток.

Гарячий напій потроху повертає мені здатність мислити тверезо. А й дійсно, чого це я розклеїлася? Він всього лише агент суміжного відомства. Еван не має більшої влади, щоб зіпсувати моє життя.

— Якщо потрібна буде допомога, ти знаєш, де мене знайти, — мовить Нік, після чого рушає вперед коридором.

Виходжу на вулицю й вдихаю на повні груди повітря. Згадую про дітей... Вони — сенс мого життя. І я не дозволю Еванові навіть дізнатися про них.

— Агато, — лунає за спиною його м'який баритон, а серце солодко стискається від одного тільки голосу. — Давай поговоримо.

— Нам немає про що говорити, — кажу суворо.

Тільки не розвертатися, не дивитися на нього...

— Є, — вмить заперечує Еван. — У нас багато невирішених питань...

— Ти їх собі сам навигадував, — пирхаю, а серце обливається кров'ю.

— Агато, — чоловік робить невеличку паузу. Сильно стискаю пальцями стаканчик. — Я думав про тебе всі ці роки. Хоча б скажи, чому ти тоді втекла?

— Думав?! — сердито розвертаюся й вмить шкодую про це, зіштовхнувшись з темно-синіми очима, котрі бажають відповідей. — А ти не забув, часом, що було шість років тому???