3.

Агата.

Я ніколи не розповідала Олівії свою історію до кінця. Гадала, що це неважливо. Що було, то загуло. Але десь в глибині душі я завжди розуміла, що ніколи не зможу відпустити минуле.

— Додому? — обережно запитує подруга, злегка нахиляючись у мій бік.

Уявляю, скільки емоцій зараз відображається на моєму обличчі. Ще ніхто й ніколи не бачив таку Агату. Окрім нього...

— Так, — відповідаю коротко й заплющую очі.

Треба заспокоїтися й обдумати все без зайвих емоцій. Хто знає, що Еван робить у цьому місті. Може, він взагалі турист або опинився тут випадково. Може, йому взагалі не буде цікаве моє життя й все, що з ним пов'язане... А то розмріялась вже, що можу бути потрібною колишньому.

Хоча він же впізнав мене...

Примружуюся ще сильніше й поволі лічу до десяти. Логіка, Агато. Вмикай логіку. Вона не раз тебе рятувала.

Та хіба це реально — думати в такій ситуації логічно? От, мені теж здається, що ні.

Автомобіль зупиняється біля нашого будинку. Моя квартира на третьому поверсі, Олівії — на четвертому. Відчиняю задні дверцята й беруся розстібувати ремені на дитячому кріслі Міккі. Олівія займається Амі.

— Мамо, що з тобою? — запитує синочок, а в його голосі відчувається неабияка тривога.

Поволі підводжу очі й на секунду завмираю. В очах Майкла стільки розпачу й нерозуміння...

О так, він чудово розуміє, що з мамою щось не те...

— Все гаразд, сонечко, — усміхаюся через силу. — Мама просто втомилася.

Беру сина на руки й притискаю до грудей. Той обхоплює мене за шию своїми маленькими рученятами.

— Ти поспиш, і все буде добре? — запитує, зазираючи в очі. — Ми будемо тихо-тихо з Амі.

До очей поволі підступають сльози, а на губах розпливається розчулена усмішка.

— Так, синку, — кажу схвильовано. — Мама поспить, й все буде добре.

Відчиняю двері своїм ключем і тихенько заходжу до квартири. Аманда вже дрімає на руках у Олівії. Та й Майкл вже потроху починає куняти. Вкладаємо дітей спати та переміщаємося на кухню, не забувши зачинити за собою двері.

— А тепер розповідай, — подруга клацає кнопку електрочайника й сідає за стіл. — Де ти його бачила? Та що між вами відбулося?

— В кав'ярні, — кажу, стискаючи губи. — До мене причепився якийсь тип. Я його кавою облила.

Олівія прискає на останній фразі й одразу ж прикриває рот рукою.

— Вибач, — каже вона, ледве стримуючи сміх. — Просто кава…

— На жаль, постраждалий виявився не таким галантним, як Нік, — усміхаюся, згадуючи історію знайомства подруги й мого колеги. — Репетував, як вжалений. Мало не вдарив мене. Й тоді з'явився Еван.

— Ооо, — в ніжно-блакитних очах Олівії спалахують блискучі вогники. — То він тебе врятував, виходить?

— Він не знав, що то я. Якби знав, то не факт, що кинувся б рятувати, — кажу скептично, а в грудях здіймається досить неприємне відчуття.

— Я так достеменно й не знаю, що між вами сталося, — нагадує подруга.

Стискаю губи ще сильніше. Менш за все я хочу зараз ворушити цю ситуацію.

— Нічого особливого, окрім того, що він виявився не тим, ким я його собі уявляла, — кажу з гіркотою. — Але це тільки моя проблема, що я там собі щось нафантазувала… Давай не будемо про це, добре? Повір, це вже не так важливо.

— Окей, — дивиться на мене з розумінням. — Давай повернемося до теперішніх подій. То він тебе побачив? Впізнав?

— Впізнав, — відповідаю й блискавично розвертаюся до чайника. В очах знову виступають сльози, та я не хочу, щоб Олівія бачила мене такою слабкою. — Точно впізнав.

— А ти що? — подруга аж подих затамувала, аж так їй ця історія цікава.

— А я втекла, — кажу коротко. — Злякалася, що він побачить дітей та одразу зрозуміє, що вони його.

— Стоп, — Олівія підводиться з місця й підходить до навісної шафки, витягує банку з чаєм. — То він не знав, що ти завагітніла?

— Не знав, — кажу, стискаючи губи. — Я не сказала. Й не дарма.

— Дарма, — раптом каже подруга. — Ти не залишила йому вибору.

— Знаю, — кажу гірко. — Але на той момент це був найкращий варіант.

Заварюю чай, і ми знову сідаємо за стіл. Олівія намагається мене підбадьорити, впевнити, що ніхто не забере в мене Міккі й Амі. А я з кожною хвилиною все глибше й глибше поринаю в минуле…

Наступного дня прокидаюся під будильник і швидко збираюся на роботу. Події вчорашнього дня трохи уклалися в моїй голові й вже не спричиняють такий сильний дискомфорт. Цілую сплячих дітей і виходжу з квартири. В під'їзді перетинаюся з Олівією, котра якраз йде до нас додому, щоб посидіти з малятами.

— Тримайся, все буде добре, — підбадьорює мене подруга.

Усміхаюся, а настрій хоч трохи поліпшується. Не знаю, що б робила без неї…

Вже за двадцять хвилин заходжу до відділку. В довгому коридорі зібралося багатенько колег. Цікаво… Що це я вже пропустила?

— Що відбувається? — питаю в однієї з колег, пробираючись крізь натовп.

— О, привіт, Агато, — усміхається та. — Пам'ятаєш ту справу з махінаціями? Керівництво прислало до нас агента з центру протидії фінансовим злочинам. Буде нас консультувати.

— Зрозуміло, — тільки й вичавлюю з себе.

Знову… Терпіти не можу працювати з людьми зі сторони. І Нік тут цілком зі мною згоден. Ну добре, не думаю, що цей агент приїхав до нас надовго.

Заходжу до кабінету й мало не зіштовхуюся з босом.

— Добрий день, Агато, — вітається він. — Чекаємо тільки на тебе. Можливо, ти вже чула, що в нашій команді невеличке поповнення. Знайомтеся, це агент з центру протидії фінансовим злочинам…

Звуки зливаються в суцільну суміш. Останні слова тонуть у мглі. Переді мною стоїть Еван…