2.

Агата.

Стою на місці, як вкопана. Час ніби зупинився, все відбувається, як у сповільненій зйомці. У вухах шумить так, що здається, ще секунда — і світ розпливеться перед очима. Ситуація видається такою далекою, такою нереальною. Ніби це не я стою посеред острівної кав'ярні перед двома чоловіками, котрі тільки збираються з'ясовувати стосунки.

— Ти ще хто такий? — сердито запитує рудоволосий, повільно розвертаючись. — Що тут забув? Не лізь не в свою справу, зрозумів?

— Тихіше, — голос Евана лунає з інтонацією, що певно здатна зупинити потяг. — Порушуєш громадський порядок, заважаєш відвідувачам.

Невихований незнайомець врешті опиняється обличчям до Евана, та я буквально таки бачу, як здригаються його плечі. Рудоволосий знічується та робить крок убік, відкриваючи мене.

Заплющую очі, як маленька дівчинка. Я не готова зараз його побачити. А що, як не впізнає?

Насправді, не це мене повинно хвилювати в цей момент... Далеко не це.

— Вона, взагалі-то, мені сорочку зіпсувала! — голос рудоволосого нахаби такий далекий, що мені на секунду стає страшно.

Розплющую очі. Еван стоїть навпроти «постраждалого» й просвердлює того твердим рішучим поглядом. А він майже не змінився за ці роки. Тільки помужнішав. Світло-блакитна сорочка вигідно обтягує м'язи на руках, а темні штани сидять, ніби на нього шили. Мимоволі закушую губи, подумки повертаючись до подій шестирічної давнини. Він і досі може спокушати одним лише своїм виглядом.

— То не треба було стояти впритул, — Еван зблискує очима, змушуючи співрозмовника зробити інстинктивний крок назад. — Ти з якою метою так близько підійшов до жінки?

— Та це вона до мене підійшла! Я нормально стояв! — протестує рудань.

— Ага, я бачив, — скептично відповідає старий знайомий. — І камери теж бачили.

Нахаба знічується ще більше. Невже він опинився у мене за спиною не просто так? І це жодний збіг обставин...

Це тільки Олівія вміє знайомитися з класними чоловіками, обливаючи їх напоєм...

— Ааа, тааа, напевно, я дійсно підійшов занадто близько, — белькотить рудоволосий, а я скептично вигинаю брови.

Це я повинна була зараз захищатися й вести з ним розмову. Щось зовсім розклеїлася.

— То, якщо не маєш претензій, вихід там, — Еван вказує рукою в бік імпровізованого виходу.

Нахаба вихором зривається з місця й зникає за спинами відвідувачів. Увага чоловіка врешті перемикається на мене. Й досі стою на місці, ноги наче приросли до плитки. Це якась інша Агата, чесне слово…

— Агата??? — в його очах стільки здивування й болю, що моє серце завмирає й провалюється аж до п'ят.

Темно-сині очі гіпнотизують, притягують своєю магнетичністю… Неймовірний погляд, важко в такий не закохатися… Але ще тяжчими бувають наслідки.

Еван робить крок уперед до мене. Різко зриваюся з місця й просто тікаю. Встидливо… Без жодних пояснень… Знову…

У голові крутиться лише одна думка: що, якщо він побачить дітей? Він же забере їх у мене, я впевнена. Після того, що я зробила. Після того, що між нами було…

Витягую на бігу телефон і набираю номер телефону Олівії.

— Слухаю, — подруга відповідає швидко.

— Ліві, ти де? Треба, щоб ти з дітьми швидко прийшла до виходу, котрий веде до метро, — мало не задихаюся від емоцій.

— Окееей, — недовірливо протягує Олівія. — Ми тут недалеко, зараз будемо.

Вже за п'ять хвилин зустрічаємося у вказаному місці. Зупиняюся й намагаюся нормалізувати дихання. Серце калатає так, що аж у вухах дзвенить. Останній раз я так бігала за злочинцем, котрий вкрав у пенсіонерки сумочку. Оце так адреналін.

— Ходімо до автівки, швидко, — вказую рукою в бік виходу. — Там усе розповім.

Підхоплюю на руки Міккі, а подруга бере доньку, Амі. Удвох поспішаємо до автомобіля, припаркованого поруч із входом до метро. За що я люблю Олівію, так це за те, що вона не ставить зайвих питань.

Сідаємо до салону, акуратно розміщую дітей у кріслах.

— Мамо, а чому ми так швидко додому? — питає Амі. — Я хотіла ще на драбинки.

— А я хотів на батут, — додає Міккі. — Ти ж казала, що в нас сьогодні родинний вихідний.

— Все буде, любі, — усміхаюся променисто. Діти завжди повертають мені добрий гумор. — Тільки в іншому торговому центрі.

Ні, я точно не віддам їх йому! Не віддам нікому!

Олівія заводить двигун, і автівка плавно зрушує з місця. Відкидаюся на спинку сидіння й видихаю з полегшенням.

— Ти хоч одним словом натякни, — раптом каже подруга. — Що сталося? Бо я ж лусну з цікавості.

— Еван… — тихо кажу.

І дійсно, судячи з того, як округлилися її очі, одного слова тут більше ніж достатньо.