1.

Агата.

— Мамо, я хочу ще морозива, можна? — стрибає навколо мене мій синочок, уважно зазирає в очі. — У мене не буде горло боліти. Чесно-чесно. Я буду потихеньку.

— Міккі, любий, на сьогодні досить, — сідаю навпочіпки перед енергійним хлопчиком і гладжу його по голові.

Глибокі темно-сині оченятка дивляться на мене з проханням.

Він так схожий на свого батька...

— Мамо, дозволь Міккі з'їсти ще одне морозиво, — підбігає до нас донечка. — Це я з'їла його попередню порцію. Чесно-чесно. Я дуже-дуже хотіла морозива. А Міккі такий добрий.

Усміхаюся ще ширше. Мої діти — моя єдина радість у житті. Близнюки. Обожнюю їх усім серцем. Та інколи це виливається в те, що просто не можу їм відмовити.

Це тільки на роботі я сувора, але справедлива слідча. Вдома жодна з моїх професійних характеристик не працює.

— Добре, ще одну порцію. І все, — здаюся.

Малята починають радісно плескати в долоні й танцювати. Не втримуюся від сміху. Вони такі забавні й такі щирі. Шкода, що в дорослих усе завжди складніше.

— Ходімо, тітка Олівія купить вам морозива, — чую голос найкращої подруги. Та підходить ближче й змовницьки мені підморгує. — Хто перший, той отримає приз. Побігли!

Олівія бере дітей за руки, й вони втрьох підстрибом прямують до найближчого кіоску. Я неймовірно вдячна їй за це. Довгі п'ять років я виховувала близнюків майже самотужки. Батьки допомагали лише інколи, й то — фінансово. А для подруги вони стали майже рідними.

Напевно, коли вони з чоловіком наважаться на поповнення у власній родині, усе точно зміниться...

Глибоко зітхаю й повертаюся до столика. Певно, не надто розважливо було залишати течку з документами без нагляду... Останнім часом почуваюся стомленою... Можливо, шеф мав рацію, коли говорив, що час взяти відпустку.

Ліниво перегортаю сторінки звіту, цифри зливаються в очах в одну суцільну масу. І хто тільки придумав ці місячні звіти? Ще й цифри їй подавай тільки гарні. Нервово тягнуся до чашки й роблю маленький ковток. Одразу кривлюся... Напій давно охолонув. А я терпіти не можу холодну каву.

Згрібаю документи до сумки й прямую до барної стійки. На сьогодні досить. Бо ще трохи — й Олівії точно доведеться викликати санітарів. Усміхаюся своїй самокритичності й встаю до невеличкої черги.

— Добрий день, — вітаюся, коли чоловік переді мною нарешті визначається із замовленням. — Американо на винос, будь ласка. Без цукру.

Розплачуюся й переміщуюся трохи вбік, до місця видачі замовлень. Спритна білявка метушиться й бігає від одного експресу до іншого. Й вже за кілька хвилин переді мною стоїть одноразовий стаканчик із запашним напоєм.

Глибоко вдихаю цей неймовірний запах і примружуюся від задоволення. У цьому закладі готують найкращу каву в місті. Й не дивно, що я є його постійною клієнткою.

Замріявшись, розвертаюся різко й вмить врізаюся в якогось чоловіка. Гаряча кава миттєво виплескується на його сорочку. Бавовна з Арксу. Дуже дорога...

Сподіваюся, що не дорожча за мою місячну зарплату.

Повільно підводжу очі й бачу перед собою досить високого рудоволосого чоловіка років тридцяти — тридцяти п'яти.

— Ти взагалі дивишся, куди йдеш?! — грізно реве постраждалий.

Я аж смикаюся назад, що спричиняє повторне розхлюпування кави.

— Та стань ти спокійно вже! — міцна рука вириває з моїх пальців стаканчик і нервово ставить його на стійку. — Ти взагалі уявляєш, скільки коштує ця сорочка? Хоча, в кого я питаю. По тобі видно, що таких грошей не маєш.

Все моє тіло окутує якийсь незрозумілий ступор. Зазвичай я не реагую так на подібні ситуації. Але стрес, що накопичився за останні кілька тижнів, робить мене м'якою й позбавленою волі. А зрадницькі сльози поволі підступають до очей.

Цього ще тільки не вистачало!

— Ти глуха, чи як?! — продовжує рептувати рудоволосий незнайомець. — Гроші давай! Або цацки свої.

— Негайно припиніть розмовляти зі мною в такому тоні! — самовладання потроху повертається, а мій голос навіть не дрижить. — Відійдіть на кілька кроків назад!

— Що, та як ти зі мною розмовляєш? — чоловік заносить руку, вже готуюся блокувати його удар, як раптом хтось ззаду хапає його за передпліччя й сильно вивертає назад.

Мій кривдник пронизливо пищить. Так, що аж вуха закладає.

— Тобі хтось казав колись, що людей бити не можна? — знайомий оксамитовий баритон влучає в саме серце.

Еван...

Ноги вмить стають ватяними, з останніх сил хапаюся за стійку, намагаючись утримати рівновагу.

Ми не бачилися майже шість років. Що він тут робить?

Ще мить — і моє дихання значно пришвидшується, а серце ризикує вискочити з грудей.

Діти... Наші діти... Він у жодному разі не повинен їх побачити!