Розділ 11

   Здавалося, за секунду роки пролетіли в пам’яті Аріни. Шок. Різне бувало, але такого свинства ще ніхто з пацієнтів, чи інших мужиків ніколи собі не дозволяв. Один пацан в універі якось спробував схопити її за груди. Потім довго просив вибачення. Мусив, бо Аріна скрутила його в баранячий ріг і не відпускала доти, доки не перепросив. Потім ще дістав під зад. Але сьогодні...

   Хотілося так тріснути того безголового переростка, щоб вже ніколи не зміг ходити рівно. Або відчувати себе чоловіком. З силою копнула його в ногу, вирвалася, відбігла на кілька кроків. Зорян скрикнув, вилаявся. Схопився за ногу.

   Дівчина зціпила зуби, мало не потріскали. Завагалася на мить. Бігти до виходу? Чи зможе втекти? Злість так розпирала, що хотілося покалічити того вилупка. Але, коли побачила, що він не віддає їй тим самим, хоч міг би, стрималася.

   Хлопець сичав від болю. Вдарила в саму кіску. Але не скочив до неї з кулаками, як сподівалася, застогнав, сидячи на дивані. А потім поглянув на неї і крізь біль засміявся. Сказав:

− Ах ти бандитка, — лукаво крутнув головою. — Знаєш, а я не здивований. Так і думав, що ти будеш брикатися. Ох і вперта. Але... Так навіть цікавіше. Мені вже до сказу набридли дівки, які на все готові за гроші. Хочеться... — примружився, розглядаючи Аріну, — чогось іншого, свіжого. Ти навіть не уявляєш, як нам буде класно.

   Сів рівніше на дивані, з викликом поглянув на гостю. Заклав ногу на ногу, злегка потирав те вдарене місце.

   Лікарка вражено крутнула головою.

− Зоряне, ти... Невже справді віриш, що можеш мати все і всіх коли хочеш і скільки хочеш? Ти хоч і пацан ще, порівняно, але... Пора знімати рожеві окуляри. Просто змирися з тим, що ніхто на цій планеті не може мати все, чого хоче і скільки хоче. Навіть найбагатші люди мають обмеження. А головне... Те, що приносить найбільше щастя не купиш за гроші.

− Ой, та не треба, — скептично хмикнув. — Не в грошах щастя, так? І ти їх не хочеш? Але чомусь стрибаєш в новенький спорткар, а не старого Жигуля. Га? Що скажеш? Якби той твій брюнет приїхав на старому ґратові, ти б поїхала з ним хоч кудись? Зробила б йому масажик?

   Дівчина заціпеніла, в горлі став клубок. Серце затріпалося, як піймана птаха. От прокляття! Він стежить? Все знає?

− Можеш не відповідати. Аріно, давай не будеш робити вигляд, що я не правду кажу. І до мене ти б не прийшла, якби не ті кляті гроші! Не напружила б свою попу, хоч би як я тут конав! — перейшов на крик. — Скажеш, ні?! Тобі гроші не треба?! Ну, звісно! Нікому не треба, тільки чомусь без тих клятих паперів ніхто і глянути на хоче і пальцем поворушити!

− Зоряне, не кажи так, — вже не в силах була це слухати. Емоції просто бушували в ньому.

− Я знаю, що кажу, дорогенька! Повір! — сердито гримнув.

   Піднявся з дивану і несподівано сказав:

− Думаєш, я в рожевих окулярах?! — косо, саркастично всміхнувся. — Помиляєшся, лялю. Мені їх дуже давно зняли. Ще коли моя мамка захворіла на рак, а на ті довбані ліки грошей не було! Я ніколи цього не забуду! — Аріна шоковано відкрила рот. На очах мажора заблистіли сльози.

− Я тоді в п’ятий клас ходив! А батя вкалував простим лісником! Намагався чесним бути. Не гонити ліваків і так далі, — з відразою проказав, скривився. —  І, що? Думаєш, хтось поміг нам?! Ага...

− Господи... Мені шкода... — ледь видушила з себе. Горло скував спазм. Все тіло тремтіло.

− Не треба шкодувати! — гаркнув. Симпатичне обличчя хлопця скривилося від гніву і стало потворне в ту мить. — Нема кого! Мамці моїй вже все одно! Того виродка, що її лікував теж потім закопали! В аварію потрапив. Випадково! — з огидою ще гірше скривився. —  А ми з батьою тепер живемо, як хочемо! Навчилися, що ніхто нас не пожаліє і ми нікого не жаліємо! Начхати! Життя коротке!

    Відчула всю силу відчаю, приреченості в хрипкому голосі хлопця. Вражена до глибини. Навіть не підозрювала, що всередині цього, здавалося б, легковажного мажора ховаються такі глибокі переживання. Просто не могла далі злитися на нього, як перед тим. Тепер її пройняли інші почуття.

   Страх... Кажуть, найнебезпечніші ті люди, які вже не бояться щось втратити. А в цього молодика, схоже вже геть нічого не залишилося дорогого серцю. Хіба батько. І то... Хтозна...

− Зоряне, дякую, що відверто розказав мені про ваше минуле. Я знаю, тобі непросто. Але... Повір, мені теж. В мене ні мами, ні батька немає. Я мушу заробляти собі на життя. Намагаюся заробити більше, щоб колись відкрити клініку. Але... Ти не повіриш, я часто помагаю людям, які ні копійки мені не дають. Для того й працюю в тій державній лікарні, бо не всі можуть собі дозволити приватні прийоми. А туди приходять і бідніші, і багатші. Більшість моїх пацієнтів – не красені на гарних машинах, а пенсіонери, які не живуть в розкоші. Якби ти прийшов туди, я б і тобі помагала безплатно. Я щаслива, коли бачу, що людям стає легше, біль відступає. Це така радість, якої не купиш просто так в магазині, чи ще десь. А та машина, про яку ти казав... Я її не обирала. Так сталось. Я поїхала б з ним, якби й на старій приїхав. Він мій пацієнт, теж має проблеми зі спиною. Розумієш?

   Хлопець на диво уважно вислухав. Зітхнув.

−  Ага, ти зі всіма пацієнтами по ресторанах ходиш?

− Ні... — хмикнула, не знала, що ще казати. От лихо!