Розділ 10

  Аріна фактично змусила Влада їхати вже додому, не чекати дерунів. Не хотіла, щоб дід дивився на них двох разом. І взагалі, місця собі не знаходила. Поцілунки горіли на губах, щоки пашіли, не могла бути собою звичною. Було відчуття, що в неї на чолі написано: «Дивіться всі. Щойно мене цілував Влад.» Проте, здається, дід Тарас нічого не помітив, або вдав, що не помітив.

    Дорогою Влад намагався поговорити про щось, але Аріна більше мовчала, робила вигляд, що дуже втомлена. Хоч насправді сама не розуміла, що з нею відбувається. Але мило теревенити з Миронюком геть не хотілося.

    Всередині вирувала буря з протилежних почуттів. Було шалено приємно пригадувати ті обійми і поцілунки, але водночас... Злилася на нього за те, що такий спокусливий і на себе за те, що не змогла опиратися. Просто каламбур в голові!

   А найгірше те, що розуміла, якби така ситуація виникла знову, вона зробила б те ж саме. Розпливлася б в руках Влада, бо... Халепа, бо несамовито тягне до нього! Як ніколи і ні до кого раніше! Чому так, не мала уявлення, але ще ніколи не було так важко вгамувати свої почуття, бажання. Десь глибоко навіть промайнула думка, що цей хлопець — саме той, з ким вона хотіла б не лише цілуватися. Ох... Що ж робити? Як не піддатися емоціям? Адже, зрештою, без сумніву пошкодує.

   Коли вже були близько біля дому Аріни, Влад сказав:

− Знаєш, я завтра мушу поїхати на кілька днів до Польщі, по роботі. Подзвоню, коли повернуся. Тоді домовимося, зустрінемось. Добре?

   Дівчина на силу вирвалася зі своїх нав’язливих думок, розгублено кивнула:

− Так-так, добре, — дивилася вперед, а не на хлопця, з яким розмовляла.

− Що з тобою? — не витримав. — Ти... Аріно, скажи, як є. Тобі не сподобалося? Злишся? Я ж бачу, що щось не так, — таки прямо запитав.

− Так! Злюся! — випалила, не подумавши, на мить глянула на хлопця. — І, ні. Це... Не звертай уваги.

− Як це? — напружив брови.

− Владе, я... Я ж тобі казала, що не хочу нічого починати. Але... — не хотіла зізнаватися, що її так тягне до нього, а що тоді казати?

− Ой, пані костоправ... З тобою непросто... — з посмішкою відповів. —  Здається, ти не на мене сердишся, а на себе. Так?

   От же який... Все він знає...

− Помрій, Миронюк, — лукаво відповіла. І відвернулася до вікна, щоб приховати посмішку.

   Як не старалася, здається, хлопець таки бачив її наскрізь. Відчував, що симпатія взаємна. Чи не симпатія, а бажання? Хтозна-що... От халепа, він навіть не думав закривати тему. Приїхали до під’їзду Аріни. Хлопець подякував за класний вечір, поклав гроші за масаж їй на сумку. Вона теж йому подякувала, взяла зароблене і якнайшвидше втекла з машини. Доки не встиг нічого більше зробити.

   Ох... Ще б трохи і знову б цілувалися. Та, що ж це таке?! Сама себе картала. Намагалася викинути те з голови.

   Наступні кілька днів швидко пролетіли в роботі. Влад був у Польщі, Аріна ж мала багато пацієнтів у клініці. До Зоряна не ходила, шукала відмовки. Але відчувала, що довго ігнорувати його не вийде. Все одно доведеться поїхати час-від-часу до того шмаркача перекачаного.

   В день, коли Влад повернувся з-за кордону, одразу подзвонив до своєї любої лікарки і сказав, що має сказати їй щось важливе. Запросив у літній ресторанчик. Дівчина таки поїхала туди. Вибір невеликий.

   День хилився до вечора. Спека змінювалася трошки свіжішим теплом. Аріна хотіла прогулятися, тому вийшла з автобуса на зупинку раніше, ніж було потрібно. Йшла, милувалася містом, розглядала людей. Коли наблизилася до тераси, що біля гарного ресторану, аж зупинилася. Сподівалася побачити в тому місці Влада, який чекає на неї за столиком під прозорим дахом, порослим диким виноградом. Але він був не один.

   Здивовано побачила, що в Миронюка на колінах сидить маленька дівчинка, рочків зо два. З золотистими кучериками, в пишному, яскравому платтячку. На голівці обруч з блискітками. Просто принцеса!

   Мала жваво про щось белькотіла. Не дуже розбірливо, по-дитячому, жестикулювала рученятами. Час-від-часу дзвінко сміялася, плескала Влада по руці. Він уважно слухав її, теж щось казав періодично. Аріна підійшла ближче, але збоку, так, що хлопець її не бачив. Почула:

− Ляд, купись міні масіну? — запитала красунька.

− Масіну? О-у, — підняв брови. — А, яку ти хочеш машину?

− Цільону, або зьольоту. Сьоб їзьдіти до бабусі і в махасін. Мольозіво там, іхляські сякі...

− Так? — засміявся. — Ну, добре, а хто буде їздити? Ти саменька? Чи тобі ще водія купити? — ледь стримуючись запитав.

   Мала відказала, не довго думаючи:

− Так, купити, — демонстративно кивнула голівкою.

− Водія купити, так? А якого?

− Гального, — задоволено відповіла. — Як ти. Або Тіма.

   Влад хихикнув.

− Так? А я гарний?

−  Угу, — кивнула. А потім обійняла за шию і цьомкнула у колючу щоку. Театрально скривила губки.

− Тікі колісь, — провела пальчиками по дводенній щетині чоловіка.