Розділ 9

   Через кілька днів Аріна сама подзвонила до Влада, домовилися, що поїдуть разом до її діда Тараса. Але перед тим Зорян знову витягнув лікарку до себе. Після масажу ще більше фліртував, натякав на якусь поїздку. Казав, що має дуже круті плани і Аріна теж має бути в них задіяна.

    На всі стримані спроби дівчини відмовитися, юний мажор тільки хихикав, абсолютно впевнений, що вона просто набиває собі ціну, зрештою стовідсотково погодиться. Це так роздратувало Аріну, що була в дуже кепському настрої.

   А найгірше те, що не могла просто послати того вилупка подалі і не контактувати більше. По-перше, йому дійсно потрібна допомога лікаря, щоб остаточно не зіпсував своє здоров’я, а ще... Ще його батько дуже класно платить. Вирішила, що можливо вдасться якось маневрувати так, щоб обмежитися тільки масажами, щоб там не фантазував собі той нахабний переросток.

   Того дня було дуже гаряче, навіть під вечір спека не зовсім спала. Тож Аріна одягла тонкі, вільні шорти трошки вище колін і маєчку з фруктовим принтом. На плечах невеликий рюкзачок, спортивні сандалі. Волосся зв’язала в високий хвіст, на голову кепку з дашком. В такому образі мала дуже юний вигляд. Мало не школярка.

   Привіталися. Влад не стримав задоволеної посмішки, коли побачив свою чарівну лікарку. Замилувався. Дівчина ніяково всміхнулася. Заговорила:

− Що таке?

− Нічого... Просто... Зараз ти маєш вигляд, як на 16-18 років. Така гарнюня... — задоволено проказав, розглядаючи її.

− Дякую, — сіла в авто, на переднє сидіння. — Як ти? Як спина? — запитала. Від його компліментів моментально починала плавитися, тож краще змінити тему.

− Нормально. Спина більш-менш. Але, якщо сьогодні ще нею займешся, буде супер.

− Добре. Можна там, в діда. Ти з роботи? Втомлений?

− Так. Ще заїжджав на пару хвилин додому, переодягнувся, — відповів, рушаючи.

   Дорогою почали розмовляти. Хлопець помітив, що Аріна якась без настрою. Запитав:

− Щось сталося? Чи ти просто втомлена? Чи зі мною ти тепер завжди будеш така?

   Аріна махнула рукою.

− І те, і інше по трохи. Але, нічого, не звертай уваги. Ти тут ні до чого. Просто пацієнти різні бувають. Декому треба спершу до психолога, а тоді вже до мене.

− То чого ти береш таких? Послала б, якщо нахабніють.

  Дівчина зітхнула, відвернулася до вікна.

− Та, не завжди так можна. Почну всіх посилати, хто мені не подобається, то клініки не бачити. Ти ж теж на роботі робиш різне, не тільки те, що тобі легко і цікаво, хіба ні?

− Ну, так. Різне роблю. Але зараз вже можемо собі дозволити не брати замовлень від клієнтів, які надто морочать голову.

− Добре, що ви вже так можете. А мені ще ого-го до таких висот, — відказала.

   Коли приїхали до діда Тараса, чоловік саме був на городі. Серед своїх грядок з красивими помідорчиками, огірочками, зеленню. Таке все гарне і пахуче... Коли двері дому ніхто не відчинив, Аріна привела гостя аж туди, на город. Гукнула:

− Дідусю, ви тут?

− Тут я, тут, — почувся втомлений, але радісний голос.

   Високий, кремезний чоловік вийшов з-за теплиці. Всміхнувся.

   Поміж грядками молоді люди підійшли до господаря. Чоловіки привіталися за руки, а внучку старий костоправ обійняв.

− О, моя лікорочка, добре, що ви приїхали.

− Дідусю, знайомтеся, це той Владислав, про якого я вам розказувала, — представила хлопця.

− Дуже радий. Як здоров’ячко, хлопче? — бадьоро відказав дядько Тарас.

− А, дякую, та-а... Коли як. Останнім часом трохи гірше. Але ваша онука мене рятує.

− Ну, то добре, що помагає. Вона дуже здібна дівчина. Тож можна не боятися. Якщо тільки є шанси, то Аріна впорається.

− Так, вона у вас просто чарівниця, — всміхнувся Влад. Зиркнув на дівчину. Аріна покрутила головою.

− Ой, та ще перехвалите. Досить.

   Потім залишила чоловіків, пішла в дім, щоб глянути, як там. Прибрати може десь, хоч дід Тарас ще непогано і сам дає раду з побутом. Хотіла приготувати щось холодного попити. Повикладала продукти, які привезла.

   Доки поралася в домі, побачила, що на столі в кухні лежить старий фотоальбом. Давно не бачила його. Взяла до рук, хотіла лиш трошки зазирнути і сховати його. Але... Так захопилася, знімок за знімком, такі всі чудові, важливі. Невдовзі до хати ввійшли Влад з дідом Тарасом. Хлопець майже одразу попросив теж переглянути альбом.

  Аріна пішла в дім, а Влад поволі йшов з дядьком Тарасом широкою стежкою поміж грядками. Сказав:

− Я дуже хочу подякувати вам за все, що зробили для мене тоді, тринадцять років тому. Навіть не знаю, чи ходив би коли-небудь на своїх двох, якби не ви.

   Дядько всміхнувся, похитав головою. Нагнувся, вирвав зілину поміж буряками. Потім глянув на хлопця. Сказав спокійно:

− На здоров’я. Але, я не пам’ятаю тебе, якщо чесно. Як то було, нагадаєш?

− Та-а... Як? До вас привезли чотирнадцятирічного, сердитого на цілий світ пацана. Перед тим він був найщасливіший, бо отримав в подарунок свого першого мотоцикла і почав ганяти, ще добре не вміючи. Та й одного разу після дощу не впорався з керуванням. Хотів повернути на швидкості і... Злетів з дороги.