Розділ 7

   Аріна скерувала Владислава до старого, але досить високого будинку, що стояв у сусідньому районі. Фасад дуже гарно прикрашений ліпниною, різними фігурками з гіпсу. Хоч вони вже трохи обсипалися від старості, але ще дуже милі. На перших поверхах восьмиповерхівки розташована бібліотека, музичне кафе і офіси. А вище — квартири, де живуть люди.

   Молоді люди по сходах піднялися аж на дах.

− Як ти? Захекався? — запитала Аріна. Озирнулася на супутника. Влад явно трохи змучився, дряпаючись так високо по сходах.

− Трохи, — ніяково відповів. — Я ж тобі чесно казав, що останнім часом закинув тренування. От і... Результат.

− Ага. Треба терміново це виправляти. Мати вдома такий зал і басейн, як у вас — сором не займатися. Це ж... Просто супер умови, — з ентузіазмом сказала, бажаючи заохотити хлопця.

− Так. Знаю... Я не виправдовуюся. Просто... — хотів щось ще сказати, але саме прийшли на плаский дах, з якого відкрився прекрасний пейзаж. Хлопець захоплено вигукнув:

− Ва-у, як тут гарно! Навіть не знав, що є таке місце, звідки пів міста, як на долоні.

− Так. Тут дуже класно. Дивися, он парк видно, там далі каруселі. А з того боку ринок, — почала показувати Аріна.

− Супер!

   Хлопець ще якусь хвилину милувався дуже гарним виглядом містечка з висоти, а потім сперся об невисокий мур, глянув на дівчину. Аріна зупинилася біля нього, оперлася ліктями на стіну. Всміхнулась.

− То... Ти щось ще хотів сказати, здається.

− А-а, так. Ми говорили про зал. Я... Роками займався, бо ж... Ти знаєш, після травми спини, це обов’язково. Інакше б не ходив, мабуть. Але... Останні десь біля двох років...

− Що сталося? Надто зайнятий бізнесом? Меблі, меблі... — скептично запитала.

− Ні, просто, коли мама захворіла, потім через кілька місяців померла, непросто було взяти себе в руки. Якась апатія... — невесело відповів. Відвернувся від Аріни, задивився десь в парк, на красиву алею, прикрашену парасольками з лампочок.

− О, вибач... Мені шкода, — стало соромно, що намагалася підколювати його.

− Нічого. Все нормально. Ти ж взагалі нічого хорошого про мене не думаєш, так? — хлопець обернувся до неї і в горлі став клубок, бо побачила, що він дуже сумний. Здається, ще трохи і заплакав би. Аж не знала, що казати. Щиро заговорила:

− Владе... Я... Ти ж розумієш, мало знаю про тебе. А та вчорашня ситуація.... Ти б на моєму місці що подумав?

− Що Влад Миронюк — егоїстичний козел, який намагався звабити свою лікарку, маючи наречену, — випалив. Дівчина не витримала, дзвінко засміялася.

− Так же? Це ти подумала?

   Аріна ніяково відвела погляд.

− Гаразд, можеш не відповідати. Це ж очевидно. І правильно зробила. Все саме так і було. Ну, тобто... Зі сторони, якщо дивитися.

− Тільки зі сторони? А насправді? Що то було? — лукаво запитала.

− Аріно, прошу тебе, повір, я... Віка... — зітхнув. — Халепа, не знаю з чого починати. Коротше, Віка — не моя дівчина. Тобто... Зовсім. Швидше... Вона мені, як сестра, подруга. Але не те, що ти подумала.

− Як це? Щось геть не схоже було, погодься.

− Звісно, не схоже, — скривився, — Бо вона з деяких пір вбила собі в голову, що має бути моєю жінкою. Постійно крутиться біля мене, торочить всім, що ми колись одружимося. Ревнує мене до всіх, влаштовує сцени, як тільки побачить хоч за метр біля мене якусь дівчину.

− Чекай, тобто... Все тільки з її боку? То... Чому ти просто не скажеш їй, як є, якщо не хочеш з нею бути? Нащо дівчина мучиться?

− Аріно, думаєш, не казав? — емоційно випалив. — Не уявляєш, скільки разів я пробував їй це втовкмачити. Але не виходить, бо...

− Чому?

− По-перше, її батько, близький друг мого батька. Вони все життя разом, дружили сім’ями. В роботі, на відпочинку. Скрізь. І наші батьки дуже хочуть, щоб ми побралися. Вона це постійно чує і вірить в те, що їй хочеться. Думає, що я дозрію.

− Ого... То, ви давно знайомі?

− Так, скільки себе пам’ятаю. Доки були дітьми, все було простіше. Бавилися разом, гуляли, уроки вчили. Батьки разом возили нас на різні там... Парки розваг, озера, гори, моря і подібне. Але, коли виросли, в якийсь момент я зрозумів, що Віка бачить в мені вже більше, ніж друга.

   Аріна слухала і все більше розуміла. Ставало шкода тієї Віки. Але ще більше, коли почула решту історії:

− Ти напевно скажеш зараз, що все одно, я мав би якось це вирішити. Припинити з нею спілкуватися взагалі, не пускати в дім. Але, Аріно, не все так просто. Спершу, я ж сам був пацаном, не мав поняття, що робити. Думав, само якось пройде. А потім, коли вже наважився на конкретніші дії, знову не зміг. Батьки Віки роз’їхалися. Мати знайшла собі іншого мужика і подалася з ним аж в Америку. Начхала на доньку. Віка опинилася в нереально тяжкій депресії. Мало не звихнулася. Тоді практично перебралася до нас жити. Моя мама дуже її підтримувала, як рідну. Ну, і я... Трохи, щось там... Наскільки міг. І батько мій.

− О, Господи... От біда, — видихнула Аріна.