Розділ 6

   В суботу зранку Аріна, як то часто бувало, ходила в один спортивний клуб. Там її знайомий, колишній постійний пацієнт дядька займається з командою східними єдиноборствами. Травми спини і кінцівок у них там — постійне явище. Тож Макарович часто і густо просить, щоб Аріна прийшла і помогла його борцям, іноді і йому самому.

   Одразу кілька пацієнтів, один за другим без перерви. Дівчина виходила звідти вже добряче втомлена. Макарович підійшов і приязно заговорив:

− Дякую, Аріночко. Що б ми без тебе робили?

− Може трохи менше товкли б один одного, — хихикнула. Тренер і собі засміявся.

− Ага, та ж не виходить менше, бачиш? Така в нас професія. Якби щось, то звертайся. Якщо наприклад, не буде пацієнтів, ми поможемо, щоб ти мала роботу, — пожартував, жестом показуючи, як б’є когось. — Хоча, то я так, звісно, на твої вмілі руки все хворі знайдуться, і без нас.

   Аріна засміялася. Потім чоловік ще запитав:

 − Скільки сьогодні?

   Лікарка назвала ціну, чоловік відрахував чималу суму, дав їй. Попрощалися, пішла. Планувала одразу їхати до дідуся. Але настрій був не дуже після вчорашнього. Вирішила трошки прогулятися парком, щоб не показуватися дідові в такому гуморі. Він одразу все помічає, хвилюється за неї, розпитує. Не охота його тривожити.

   Повільно йшла алеєю, милувалася клумбами, зеленню. Обдумувала все, що сталося за останні кілька днів. Павло, Влад. Так все якось... І приємна увага хлопців, але... Більше це дратувало її. Особливо Влад. І не так розсердила та його блондинка, як він сам. А вірніше те, як вона почувалася з цим чоловіком. Зазвичай неважко відмовлятися від різних двозначних пропозиції, а з ним...

   Не могла зрозуміти, злилася сама на себе і на Влада за те, що такий спокусливий. Що не змогла відмовитися від того плавання. Хоч добре знала, що не повинна була піддаватися емоціям. Відчувала, що він запрошує зовсім не тому, що боїться судом у воді. Явно ставиться до неї не як до лікарки, бачить у ній, перш за все, дівчину. Все розуміла, десь всередині їй глибоко лестила така увага багатого і симпатичного хлопця. Але...

   Така слабкість дуже не подобалася Аріні. Ще чого?! Бракувало тільки перетворитися на ту, про кого горланила Віка. Ні, це явно не те, чого вона хоче, про що мріє. І вона і дідусь. Халепа... Вмер би від сорому, якби дізнався, що вона вчора собі дозволила. От безголова... Як могла піддатися на таке?! Стати розвагою розбещеного мажора! Ох... Чомусь гормони все більше починають бити, забираючи тверезий розум. Треба терміново братися за голову, інакше все, чим дорожила до тепер, про що мріяла полетить в пропасть. Ні! Тільки без паніки!

   Обдумала план. Для початку, твердо відмовитися від будь-яких контактів з Миронюком. Хай шукає іншу лікарку. І звести до мінімуму стосунки з Павлом. Тільки робота! Все. Так буде найкраще. Інакше... Навіть не можна думати ні про що інакше! Одна слабинка і... Не бачити їй своїх мрій, як власних вух без дзеркала!

  Коли все твердо обдумала, вирішила, вже наближалася до зупинки маршруток. Витягла телефон з рюкзака, щоб подзвонити до дідуся, спитати, що йому купити. Він рідко ходить до магазину. Не любить. Саме тоді телефон у руці заграв.

   Побачила, що дзвонить Влад Миронюк. От халепа! Аж затремтіло все всередині. Завагалася. Водночас хотілося скинути виклик, або й заблокувати номер. А з іншого боку, грішним ділом страшенно цікаво, що з той гад скаже? Чи хоч попросить вибачення за ту дурну ситуацію з його «не нареченою»? Чи зробить вигляд, що все ок, нічого не сталося?

  Ох...

Не одразу відповіла, але таки зробила це. Хлопець жваво заговорив:

− Привіт. Є хвилька? Чи ти когось там мнеш зараз?

   Аріна всміхнулася сама до себе. Подумала, що зараз Влада пом’яла б, ох би пом’яла...

− Що ти хотів? Я зайнята. Їду до дідуся, — сухо відказала.

− Аріно, в першу чергу я хочу попросити вибачення, — смиренно почав. Та невже? Він навіть таке вміє?!

− За що? — навмисне запитала, щоб зрозуміти, як він бачить вчорашню ситуацію.

− За те, що тобі вчора було неприємно. Пробач. Я знаю, то було жахливо і... Ти маєш право сердитися. Я... Все мало бути інакше. Але... Не врахував, що Віка може прийти так невчасно. І... Я б хотів дещо тобі пояснити і запитати про щось важливе. Вчора не вдалося поговорити про те, що я хотів.

   Глибоко вдихнула, видихнула. Цей смиренний тон голосу дуже підкуповував, але вона вже не хотіла вірити у щирість Влада. Хлопець має наречену, якій вчора мабуть готовий був зрадити, якби все склалося трохи по-іншому. Звичайний розбещений, самозакоханий мажор, що звик отримувати все, що хоче і коли хоче. Не вартий він співчуття. Хай гуляє.

− Аріно, ти мене чуєш? Чому мовчиш? Даси мені шанс все пояснити? Давай зустрінемося десь, — проказав, не дочекавшись відповіді.

− Владе Івановичу, вибачте, але я не хочу слухати ніяких пояснень. Не маю на таке часу. Впевнена, ви це якось переживете. І знайдете собі іншу масажистку. Ну, або Віка робитиме вам масаж, як хотіла. Якщо помиритеся з нею. А може вже помирилися. Всього найкращого вам, будьте здорові, — холодно, рівно відповіла і вимкнула виклик.

   Аж самій неприємно стало. Щось кольнуло під серце. Пригадала, як класно було з Владом, як весело. Доки не прийшла його дівчина... Шкода, що все так закінчилося, але... Так буде краще для всіх. Однозначно.

   Поїхала до дідуся. До вечора була у нього. В діда Тараса велике подвір’я, город, різні кущики, деревця. Саме достигає полуничка. Аріна по-справжньому насолодилася спокоєм, природними багатствами. Попаслася на ягідках, ще і на варення назбирала. Помогла дідові на городі. Разом розкладали скошену траву з косарки між помідорами, перцями, огірками і іншими рослинами, щоб замульчувати. А ще наскубала собі молодого горошку.