Розділ 5

   Того вечора Лєра буквально на пів годинки забігла в гості, не терпілося побалакати. Хотіла розпитати Аріну про її справи і поділитися своїми новинами. В неї з’явилася нова сусідка по кімнаті, юна студентка сирота.

    А ще, чергове звірятко. Вона активістка в громадській організації по захисту тварин. Вічно жаліє всяку живність, деколи притягує додому, хоч господар квартири і не дозволяє. Того разу Лєрі дісталася маленька дворняжка, яку відібрали у самотньої старенької, що не дружить з головою. Тепер дівчина активно зайнята пошуком нового дому для цуцика.

   Показала фото пса, Аріна пожартувала:

− Але ж йому й пощастило. Назавжди залишиться в твоїх добрих руках.

− Чого це? Аріно, не кажи так! — зі сміхом, емоційно відказала.

− Та, це ж очевидно, Лєр. Ну, хто такого облізлого собаку захоче? Глянь на це лихо чотирилапе, обійняти і плакати, — хихотіла Аріна.

− Та, ну тебе! Ти ж знаєш, я не можу. І так господар ледве не вигнав, коли останньо побачив того їжака в квартирі.

− Ну, то я не знаю. Чесно. А твоя нова сусідка? Не проти?

− Ні, вона любить тварин. Дуже мила дівчина, здається. Я ще не так добре її знаю, але... Наче хороша.

− Добре, хоч те.

− Аріно... А... — загадково всміхнулася. — Ти часом не знаєш когось з благородним серцем і окремою житловою площею, хто б взяв песика і огорнув його турботою?

− Ей, ти куди?! Навіть не дивися на мене так! — одразу випалила. — Як той кіт з мультика про Шрека. Я не візьму те облізле цуценя, навіть не думай! Сама он... В холодильнику миша б повісилась, якби була. Нема часу навіть готувати. До діда їжджу їсти, або на роботі. Хочеш, щоб те бідоття остаточно лапи витягнуло?

   Зареготали обоє. Потім Лєра сумно зітхнула:

− Ех... Жарти жартами, а мені реально треба кудись прилаштувати Лакі. І то швидко. Бо, як не дай Бог господар приїде, підемо всі дружно під міст. Або до тебе.

   Аріна відповіла:

− Та, не бійся. Тобі ж не вперше. Завжди знаходиш когось. Підключай ще ту свою сусідку, соцмережі. Притулки якісь.

− Ну, звісно... — видихнула дівчина. Зазирнула у вікно.

− О-у, який там класний спорткар паркується! Тільки не кажи, що це до тебе такий! — засміялася.

− Звідки мені знати, — знизала плечами Аріна.

   Теж визирнула у вікно. За мить обоє переглянулися і ледве здушили в собі сміх.

− То кап*ець! Я ж казала, починаю заздрити, — видихнула Лєра.

   З розкішного спортивного авто сріблястого кольору вийшов Влад Мартинюк. Високий, підтягнутий, широкоплечий. Не дуже коротке, темне волосся зачесане назад їжачком. В класичних синіх джинсах і футболці з англійським написом: «Зроби це зараз, бо завтра може бути пізно». Це Лєра переклала, в Арі з іноземними туго.

− Облиш, я їду працювати, а не розважатися. Цей тип позбавив мене можливості хоч раз в тиждень поплавати. Чому тут заздрити? — буркнула Аріна.

   Хоч, звісно, приємно було, що хлопець приїхав по неї, нагода покататися на такій класній машині. Але таки воліла б поплавати в басейні, замість масажувати його хвору спину. Плавання помагає тримати в тонусі тіло, щоб давати собі раду з важкою роботою.

  Подруги швидко вийшли з під’їзду Аріни.

   Влад сперся попою на низьке авто, з цікавістю побачив, як дівчата з неприхованим задоволенням розглядають його Порше. Звернув увагу, що подруги приблизно одного віку і комплекції. Обидві дуже симпатичні. Тільки Аріна більш серйозна, стримана. Ледь всміхнулася до нього. А її супутниця просто сяяла від захвату. Про щось своє перешіптувалися. Попрощалися і інша дівчина побігла кудись. Аріна ж підійшла і стримано привіталася з Владом:

− Добрий вечір.

− Привіт, сідай, — всміхнувся, відчинив свої двері, заліз всередину, відчинив їй пасажирські. Догори, а не як в більшості машин, вбік. Дівчина сіла на приємне, шкіряне сидіння. Дверцята м’яко опустилися. Поставила сумку на підлогу, пристебнулася. Влад теж. Повільно рушив.

− Як день? Дуже втомлена? — спокійно, з теплотою запитав, помітивши, що вона явно змучена.

   Аріна здивовано всміхнулася.

− А-а, дякую. Нормально. Вечорами я завжди втомлена. Рідко хто з пацієнтів цікавиться мною. Переважно люди зосереджені на собі. Але, нічого. Як ваша спина, голова? — приязно відказала.

− Спина набагато краще. Ти... Реально золоті ручки. Сьогодні ввесь день працював, як новенький, — бадьоро відповів хлопець. І сказав правду. Хоч біль ще трохи відчувався, особливо, коли забував і робив якийсь різкий рух. Але то небо і земля, в порівнянні.

− О, рада чути. Хочете сьогодні ще один масаж?

− Я завжди хочу масаж, — засміявся.

    Дівчина теж не стримала білозубу посмішку. Така класна вона в неї. Дуже щира, задумлива. Мимоволі почав розглядати Аріну, наскільки міг, щоб не надто відволікатися від дороги.

   Незвично, але... Піймав себе на думці, що йому дуже подобається її простота. Майже нуль макіяжу, тільки якийсь блиск на ніжних губах. Може ще трошки підмальовані вії. Вся така натуральна, звичайна. Пряме волосся, трохи за плечі довжиною, зв’язане в хвіст. На вушках маленькі сережки. Здається, срібні. Одяг теж дуже простий, аби зручно. Штани, футболка, спортивні босоніжки. Нігті коротенькі, з ніжно-рожевим лаком.