Розділ 2

− Арін, привіт, — з самого ранку, коли збиралася на роботу, дівчина почула тоненький голос подруги Лєри. Привіталася.

− Слухай, ти що там вчора робила на тій фірмі? Казала, потім розповіси. Бігом кажи!

− А... А, що? — запитала, трохи починаючи хвилюватися. Оглянулась по маленькій квартирі, чи нічого не забула. Додому аж під вечір.

− Арін! Та вчора ввечері до мене подзвонив їх директор і почав говорити про якийсь масаж! Каже не пам’ятає, бо дуже погано почувався. Але... — серце закалатало, як шалене. От і починається... І нащо було його чіпати?

− Сварився? — скривилася. У відповідь заливистий сміх подруги.

− Ні! Ще просив! — Аріна і собі зареготала. Оце так...

− І, що ти сказала?

− Ой, дорогенька... Що я мала казати? Чесно, я була така шокована, що зовсім розгубилася. Здогадалася, що ти, певно, не втрималася і порятувала страждаючого, як завжди. Не можеш ти інакше. Але... Я ж не вмію робити масаж і побоялася зізнатися, що попросила подругу занести замість мене документи. Хтозна... Що б він... І...

− Та говори вже! Що він сказав зрештою?! — трохи налякано промовила Аріна, зачиняючи двері квартири. Побігла по сходах з шостого поверху.

− Ну... Коротше... — Лєра зам’ялася. — Коротше, я пообіцяла, що зроблю йому масаж ще. Сьогодні ввечері.

− Що?! Ти з дуба впала?! Який масаж?! Я на роботі до 18! А потім ще до діда обіцяла поїхати. В нього прання назбиралося і ще всякої роботи. Чим ти думала?! — емоційно випалила. А за мить збагнула, що даремно нервується на подругу. Сама винна.

− Це ти, чим думала?! Сама заварила, тепер викручуйся! Я масаж робити не вмію! На жаль... — зітхнула.

− Ох... Оце влипла... Вибач, Лєр. Я... Я просто не втрималася. Він... Так...

− Він такий красунчик. І холостяк. Здається... Розумію тебе. Я вперше в житті пожаліла, що не вмію масаж робити, — хихикнула подруга. Аріна і собі засміялася.

− Я хотіла сказати, що він так стогнав, лежав з руками на столі. Не подивився. Подумав, що я його масажистка Даша. Попросив швидше йому помогти. От я і...

− Ох... Як мило... — жалібно протягнула Лєра.

− Ага... Тільки, як тепер викручуватися? — зітхнула, йдучи на зупинку маршруток.

− Ну... Вибір невеликий. Поясни, як є. Попроси вибачення за те, що назвалася не своїм ім’ям. А далі...

− Що?

− Далі я тобі починаю заздрити.

− Чому? — засміялася.

− Ну... Він казав, що йому ще ніколи не робили такого класного масажу, як я. Тобто, ти. В захваті. Тому... Хтозна... Може йому і не тільки масаж твій сподобається. Ти ж дівчина симпатична.

− Та, ну тебе.

− Ну-ну, тільки не починай зараз оцю свою відмазку про високі й благородні цілі. Плани, в які у найближчі роки не входять клопоти з чоловіками, розбите серце, діти і так далі. Це я вже чула. Розумію і хвалю твої бажання помагати людям. Але ж, дорогенька, ти так багато втрачаєш, коли відштовхуєш від себе всіх мужиків! — емоційно випалила.

− Лєро, знаєш, останнім часом, як дивлюся на тебе і море інших знайомих, складається враження, що втрачаю я хіба можливості побільше плакати і стресувати. Ну, хіба не так? Сама поглянь. Навіть не треба далеко ходити. Згадай, скільки ти наревілася через проблеми з останнім кавалером? А спершу здавався таки милим. І, що? Потім почалося: те не так, туди не ходи, те не роби, з тим не говори. А сам... «Золоті гори.» Зрештою, суцільне  розчарування. Воно мені треба? Ще встигну.

− Звісно, що тут скажеш... Різне буває, без стресів ніяк, — зітхнула Лєра. — Але ж... Коли? Арін, тобі вже не 16, скажімо чесно. А цілих 24. Пора щось думати.

− Знаєш, як кажуть? Женися за день до смерті і встигнеш нажитися, — зі сміхом парирувала Аріна.

− Ага, так хіба твій дід славний каже. А сам, до речі в 23 оженився. Не чекав смерті. Встиг і кар’єру, і сім’ю, — заперечила.

− Ну, звісно, він же мужик. А жінкам завжди важко поєднувати роботу і сім’ю. Чоловікам не треба дітей виношувати, родити. Потім приходити до тями довго й нудно. Він собі переночував дома, встав, наївся і пішов кар’єру будувати, рятувати пацієнтів. А жінці... Від неї чекають море всього іншого. Діти, хата, обов’язки, а робота... Десь там, при кінці хвоста вічно. Он, як в моєї мами було.

− Ох, на все в тебе аргументи, — невдоволено хмикнула подруга. — Гаразд, побачимо, що ти заспіваєш, коли якийсь красунчик запаморочить тобі голову так, що забудеш всі свої премудрі відмовки.

   Аріна лиш засміялася. Впевнена, що з нею так просто не буде. А, якщо і закохається коли-небудь, то явно не тепер. Може, колись... Зараз геть не до того. Пацієнти чекають. Але таки довелося пообіцяти подрузі, що сьогодні ввечері знайде годинку на того директора фірми.

   Невдовзі приїхала в клініку, під кабінетом «Остеопат. Мануальний терапевт» черга. Тільки-но добігає сьома година ранку, а під дверима вже з десяток людей, у яких щось болить. А у декого й дуже-дуже болить. Поворухнутися не можуть. Зустрічають юну лікарку з надією в очах. Ну, як їх покинути і бігати на побачення з якимось егоїстичним бабієм? Ох... Ну, його!