Розділ 23

Кіра у пригніченому настрої повернулася додому. Думки роздирали й душу, і серце. Водночас думала про них обох, але більшість думок були про Тимура. Він приїхав і сказав, що не може без неї, що кохає. А може він її знову обманює? Хоче бути з нею на той період поки, будуть в Україні Оля зі своєю мамою. І саме через їхній приїзд вона не вірить Тимурові до кінця. Артемові теж не вірить. А думка про те, що вони брати взагалі майже вбиває, знищує з середини. Який все-таки цей світ тісний… Артем і Тимур рідні брати й вона, Кіра, нізащо не хоче ставати між ними й не буде. Серце-то її вже давно зробило вибір у бік Тимура, але розум говорить, що треба відмовитися від них обох.

І мова зовсім не йдеться про Артема, бо вона більше вже не кохала його. Колись кохала, але нині вже ні. І жодного разу не мріяла про те, щоб знову з ним зустрічатися. Про Артема вже тоді забула, коли зустрічалася з Олексієм. Олексія теж забула, але Тимура ніяк не вдається. Тимур, це той чоловік, якого обрало її серце. Але та образа на нього, ніби шкідливий вірус, який сковує, знищує. Образа за те, що він сказав про те, що хоче бути сам, що їй буде краще без нього. Образа за те, що тоді розлучився з нею та відправив додому. Та віднині Тимур усвідомив те, що помилився, зрозумів, що не може без неї. І вона на це чекала. Але чому так важко кинутися в обійми тому, кого так чекала і кохала? Чому так важко перебороти та пробачити образу?

На другий день з ранку Кіра як завжди приїхала до свого мініготелю, який на очах набував гарного вигляду. Це двох поверховий мініготель, який побудували у сучасному архітектурному стилі та мав: п’ятнадцять номерів, великий хол, зону рецепції, службові приміщення. Будівельна компанія, яка займалася побудовою цим готелем відмінно виконала своє завдання. Та в першу чергу це була заслуга Тимура, який обрав і вдале місце біля річки, і подбав про документацію та дозволи…, і оплатив будівництво.

На цей момент, перед Кірою стояла мета подбати про внутрішній дизайн свого мініготелю. Адже затишна атмосфера в номерах є запорукою успіху, так само як і якісний сервіс обслуговування. Отож треба серйозно підійти до набору персоналу. І Кіра залюбки була готова цим зайнятися і це знову завдяки Тимурові. Усе завдяки Тимурові. Та це зовсім не означає, що вона готова коритися йому і виконувати всі його побажання, бо вже давно з ним розрахувалася. І якщо на те пішло, то взагалі не просила його, щоб він її щось дарував.

-Хороший вийшов, відразу помітно, що розумна людина проєктом займалася,- почула за спиною Кіра голос свого дядька Германа Федоровича,- але керуванням готелем – це відповідальний процес, який вимагає знань ведення готельного бізнесу.

-На що ви натякаєте?- та Кіра здогадувалася куди хилить Герман Федорович.- Гадаєте, що я не впораюся? Та запевняю вас, що у мене вистачить знань організувати досконалу роботу свого мініготелю. Запевняю, що інфраструктура буде на вищому рівні. І ті постоянці, які побувають у моєму готелі хоч один раз, без сумніву, захочуть повертатися знову і знову.

Кіра намагалася робити акцент на слові «моєму», щоб дядечко нарешті зрозумів, що цей мініготель тільки її й віддавати його вона нікому не збирається, тим більше йому.

-Я мав на увазі, що це буде дуже складно для тебе, адже проблеми, які можуть виникнути буде тобі не під силу вирішити,- Герман Федорович поправив свої окуляри загадково посміхаючись.

-Починаєте відверто погрожувати мені?- Кірі не було страшно, їй було неприємно, що саме її рідний дядько вдався до цих методів.

-Можна і так сказати,- Герман Федорович не став цього заперечувати,- але проблем можна уникнути та продовжити жити собі спокійно, ні про що не турбуючись. Отримувати на свій банківський рахунок щомісячний прибуток, яким як я вже обіцяв ділитися.

-Повторюю ще раз і востаннє, що я вам не віддам свого готелю. Він належить мені. А в керуванні ним, мені допоможе мама і тато, бо я хочу, щоб цей мініготель був нашою сімейною справою,- Кіра відійшла на край доріжки, пропускаючи групу робітників, які попрямували до середини будівлі.

-А твій рідний дядько для тебе вже не твоя сім’я? – запитав Герман Федорович зачекавши, коли мимо пройдуть робітники.

-А хіба я мало для вас зробила? Завдяки мені…

-А завдяки мені… Давай не будемо, завдяки кому хто. Або цей готель ти віддаєш мені й отримуєш відсотки або він так і не запрацює і не буде належати нікому. Стане місцем для безпритульних собак та всякого наброду. Шкода, Тимур Андрійович скільки грошей виходить вклав у майбутні руїни. І щоб ти не думала, люба племінничко, що я тут тобі марні речі говорю, то я вже завтра підкину тобі так звану «головний біль». Але двері мого кабінету для тебе ще будуть відчинені. Та пам’ятай, що вони можуть у будь-який момент зачинитися в тебе прямо перед твоїм носом,- сказавши це, мер міста пішов до своєї машини та поїхав, залишив Кіру на одинці з тривожними думками.

Кіра сподівалася, що дядечко все-таки не стане втілювати у реальність свої погрози. Та це було наївно, марно, бо проблеми почали на неї сипатися з усіх боків. Почали приходити нескінчені, перевірочні комісії, які обов’язково знаходили, якісь порушення. І так майже щодня, та Кіра трималася і до дядечка не йшла. Нізащо не хотіла передавати йому свій мініготель. Скоріше згодна звернутися за допомогою до Тимура, чим піддатися дядечкові. І врешті-решт таки змушена була прийняти рішення зателефонувати Тимурові. Насамперед прийшлося дістати його номер телефону…

Нервово ходила по квартирі туди-сюди тримаючи у руках свій смартфон. Вже декілька разів хотіла натиснути на виклик і щоразу зупинялася, бо наскільки для неї було тяжко наважитися на цей дзвінок. Відтоді, коли вигнала Тимура та Артема зі свого магазину, то ні разу їх не бачила і не спілкувалася з ними. І була вдячна їм, що вони все зрозуміли й не стали нав’язуватися. Чому вони так вирішили вона не знала і знати зовсім не бажала. А тепер ось сама готова телефонувати Тимурові та просити у нього допомоги, бо не хотіла втрачати готель, який він же їй і подарував.

-А якщо він відмовиться мені допомогти,- в голос продовжувала розмірковувати Кіра, продовжуючи намотувати кроки по квартирі,- бо напевне ж розсердився, що я тоді йому вказала на двері. Чому все так складно? І чого тому дядечкові не вистачає? Мені варто заспокоїтися... Я ж розумію, що без допомоги Тимура мені ніяк не обійтися. Тому зараз сконцентруюся і зателефоную. Головне, без паніки… А може треба йому щось запропонувати? Заключити з ним, якийсь договір… Він мені, а я йому і ніхто нікому не буде винний... Хороша ідея, дуже хороша… Так і зроблю. Від цього мені буде легше. Будемо розмовляти по діловому… і нічого особистого.

Після години роздумів Кіра все ж набрала Тимура, який відразу відповів.

-Приємно, що ти зателефонувала, бо чекав на твій дзвінок щодня,- голос Тимура був радісний.

-Це не те, що ти думаєш,- поспішила запевнити його Кіра,- я тобі тільки у справі телефоную.

-А я то гадав, що ти вибачила мені…

-А ти вибачення наполегливо і не просив… Та ми зараз не про це повинні говорити. Мені потрібна твоя допомога,- Кіра намагалася говорити впевнено, попри те, що хвилювання повністю охопило її.

-Готовий допомогти, тільки скажи у чому. А я хіба вибачення не просив? Кіро, вибач мені, що образив тебе, засмутив, розлучився, відправив додому. Я не відразу зрозумів, що без тебе мені буде так гірко самому. Мені знадобився час, щоб зрозуміти, що я зробив велику помилку. А допомога-то яка потрібна?

-Ти допоможи мені, а я допоможу тобі. А вибачення ти запізно просиш, бо тепер я зрозуміла, що мені добре самій жити. Як ти й казав, мені краще без тебе. Та ти відхиляєшся від теми.

-Я готовий слухати,- Тимур засмутився і Кіра це зрозуміла по тону його голосу,- і готовий допомогти нічого не вимагаючи взамін.

-Ніяк не вийде, заключимо знову з тобою договір. Твої рідні, як я зрозуміла збираються приїжджати в Україну, щоб познайомитися з твоїм братом. То ж я не проти зіграти знову роль твоєї фіктивної дружини, якщо ти даси зрозуміти моєму дядькові Герману Федоровичу, щоб він не чіпав готелю і дав мені спокійно займатися своєю справою. Тільки не треба переходити межу, вдаватися до криміналу. Якась по-хорошому, по-діловому,- Кіра сподівалася, що Тимур її правильно зрозуміє і не нанесе дядечкові ніякої шкоди, а тільки поясне що до чого,- а за готель тобі дуже дякую, бо мені дійсно подобається ним займатися.

-Не треба знову і знову дякувати. Я подарував тобі мініготель, бо мені так хотілося. Та поговоримо про справи, але не телефоном. Приїду до тебе завтра і все обговоримо. Дійдемо єдиного взаємного рішення,- сказав Тимур.

-А телефоном це хіба не можна обговорити? Тільки особисто…

-Такі справи обговорюють при зустрічі, то ж зустрінемося завтра… Буду радий тебе побачити,- і Тимур швидко відключився не дав нагоди Кірі що-небудь заперечити у відповідь.

Ніч пройшла майже безсонно. Кіра навіть і не могла саму себе зрозуміти, а саме те, що її найбільш тривожило, чи проблеми нанесені дядьком, чи те, що вона побачиться з Тимуром. Знала, що з ним побачиться, але не так швидко. Ну, що ж у будь-якому разі вона готова співпрацювати з Тимуром, головне не дати волю почуттям. Бо впевнена у тому, що він знову покине її. Знову скаже, що йому краще жити самому. Та що завгодно скаже, знайде причину аби залишити її.

Цю так звану «ділову зустріч» Кіра вирішила провести у кафе, та Тимур категорично відмовився і наполягав на тому, щоб приїхати до неї додому.

-У кафе може хтось підслухати,- почав він приводити факти, чому там не можна.

-Тоді поговоримо у твоїй машині,- Кіра запропонувала інший варіант.

-Де завгодно аби тільки не у тебе в дома,- обурився Тимур та потім додав,- поговоримо в машині. Виходь. Я вже стою біля твого під’їзду.

Ще зранку пройшов дощ. Відчувалася легка прохолода та свіжість. Та спекотне літнє сонце швидко підійматися у небо і починало знову припікати… Кіра ще раз подивилася на себе в дзеркало, переконуючись, що мала гарний вигляд. І що ця коротенька, біла сукня у червоний горошок їй дійсно пасувала. Злегка ще раз підпушила своє волосся та поправила чубок. Хай там як, а хвилювання брало верх над переконаннями, що це всього-на-всього ділова зустріч.

-Привіт,- Кіра сіла до салону чорного позашляховика, намагаючись уникати відвертого погляду.

-Маєш чарівний вигляд,- Тимур все-таки не стримався і поцілував Кіру в щоку,- з Германом Федоровичем я вже провів бесіду…

-Але ж ми ще це не обговорили, а ти вже…,- для Кіри це стало не очікуваним,- спочатку домовляються, а потім діють. А ти все робиш навпаки. Ми навіть умови не встигли обговорити... І яким чином ти поговорив з моїм дядечком? Сподіваюся…

-З ним усе нормально,- Тимур продовжував спокійно спостерігати за Кірою милуючись її вродою,- то ж не треба так хвилюватися. Мені навіть не прийшлося нічого йому пояснювати, бо він і так зрозумів, що його занесло не в ту сторону. Герман Федорович діяв не розсудливо і зовсім забув про моє існування, тож я тільки нагадав хто є хто. І до готелю я теж навідався, там майже все готово. То незабаром буду вітати тебе з відкриттям. У цю літню пору, я впевнений твій мініготель відразу заповниться постояльцями.

-Дякую,- у Кіри піднявся настрій, хоч і розуміла, що настала тепер її черга розраховуватися за послугу.