Розділ 22

  Будівництво міні-готелю відбувалося стрімко. Вже був закладений фундамент і завезені будівельні матеріали для зведення стін. Кіра щодня перед тим, як їхати до свого магазину заїжджала на будівельний майданчик, щоб подивитися, як працюють будівельники над її майбутньою справою. Батьки Кіри вже повернулися із-за кордону і були раді бачити свою доньку.

-Минув майже рік, коли ми бачилися востаннє,- сказала мама Кіри, Валентина Федорівна, ще раз поцілувавши доньку,- а ти ніби з худнула. Мабуть погано їси?

-Чому це погано, нормально їм,- запевнила Кіра маму.

-Це через Германа, ніколи йому не пробачу, що змусив тебе… У мене навіть слів не вистачає, як це назвати.

-Дядечко мене ні до чого не змушував, я сама погодилася йому допомогти. Ви повинні помиритися,- Кіра чудово пам’ятала, що Герман Федорович просив помирити його з її батьками.

-Не збираюся я з ним миритися. Як ти можеш мене про це просити? Скажи краще дякую, що я нічого не розповіла твоєму батькові, бо з його здоров’ям, ні в якому разі не можна хвилюватися.

-Я починаю шкодувати, що тобі про це розповіла,- засмутилася Кіра,- дядечко попереджав, що не варто було. Через мене мамо ти посварилася зі своїм братом. Хай який він не є, а він-то все ж таки твій брат.

-Брат, який використав мою доньку,- Валентина Федорівна заплакала,- це наша вина, що довели тебе до такого.

-Мамо, та заспокойся ти,- Кіра обійняла неньку,- усе вже по заду. Я допомогла Тимуру Андрійовичу, а він допоміг дядькові і на додаток подарував мені міні-готель, який зараз будується. Я тут подумала і вирішила, що віднині цей готель буде нашою спільною сімейною справою. Я гадаю, що ти з татом будете мені залюбки допомагати керувати ним. І тоді наш сімейний бюджет дозволятиме нам ні від кого не залежати.

-Звичайно, що я і тато будемо тобі допомагати. Це гарний план,- погодилася Валентина Федорівна.- Але чому цей Тимур Андрійович такий щедрий з тобою? Кіро, він що змушував тебе спати з…

-Мамо припини. Ні до чого він мене не змушував. Скільки мені років?- Кіра сіла за столик на кухні у батьківській квартирі,- зізнаюся, що ми були близькими, але ніхто нікого не змушував... Мамо я його кохаю.

-Доню,- тепер Валентина Федорівна обійняла доньку.

-Тимур теж говорив, що кохає мене, але не хоче бути зі мною. Говорить, що мені буде краще без нього, що він не той чоловік, який мені потрібен. І я цього не розумію,- Кіра взяла цукерку з вазочки, що стояла на столі,- а ще говорить, що хоче бути сам.

-Якщо кохає тебе по-справжньому, то довго сам без тебе не зможе,- посміхнулася Валентина Федорівна трохи заспокоївшись,- якщо почуття є, то ви будете разом.

-Я не зможу йому пробачити, що він ось так зараз зі мною.

-Зможеш, усе зможеш…,- запевнила Валентина Федорівна свою доньку.

  Минали дні…, минула весна…, прийшло літо. Тепле та сонячне... Будівництво міні-готелю добігало кінця. Зараз йшлися ремонти в середині будівлі. Кіра і на далі продовжувала щодня навідуватися до готелю перед тим, як йти до свого магазину. Вже почала шукати продавчиню, яка замінить її в магазині, бо планувала серйозно зайнятися керуванням свого міні-готелю. Вже приходило дві кандидатки, але вони не підійшли і Кіра чекала на третю, розкладаючи нові книги по полицях. Двері до магазину відчинилися і Кіра обернулася, щоб привітати, чи то покупця, чи то нову кандидатку. Та була здивована, бо до магазину зайшов її колишній наречений і зовсім не Олексій з яким вона розсталася перед Новим роком. А той, перший її хлопець, перше її кохання, той, за якого вона хотіла вийти заміж, та який не раз її зраджував. І якого вона так і не змогла пробачити та повернула обручку.

-Артем!- Кіра навіть від несподіванки випустила книгу, яку тримала у руці.

-Привіт,- Артем простягнув їй букет квітів,- твої улюблені ромашки.

-Дякую,- Кіра нарешті отямилася взявши з рук Артема квіти,- і гадки не мала, що ми коли-небуть зустрінемося.

-Я приїхав у місто в справах і до тебе вирішив зайти,- зізнався Артем,- гарно виглядаєш.

-Дякую,- відповіла Кіра не зводячи очей з того, кого колись до нестями кохала,- ти теж маєш гарний вигляд.

  Артем високий брюнет  з темно-синіми очима та спортивним тілом. Його симпатичне обличчя було чисто вибрите. Кірі здалося, що він когось нагадує. Тільки кого?

-А пам’ятаєш, як ми познайомилися?- запитав зненацька Артем сівши на стілець, що стояв біля каси.

-Звісно, що пам’ятаю. У той день ми разом складали вступні іспити до університету,- Кіра поставила букет ромашок у вазу та підняла з підлоги книгу, яку ще пару хвилин назад випустила з рук,- іспити склали успішно, університет теж закінчили успішно, а стосунки наші закінчилися невдачею.

-Вони закінчилися, бо ти так захотіла,- нагадав Артем,- повернула мені обручку ще й ляпас такий дала, що роками відчувається на обличчі.

-А хіба ти не заслуговував на нього?- Кіра поставила книгу на поличку.- Ти зраджував мене з моєю найкращою подругою. Я втратила відразу двох дорогих мені людей і нареченого, і подругу. Мені було боляче, набагато болісніше чим той ляпас.

-Звісно, що я вчинив підло,- Артем визнавав свою вину,- але ти могла пробачити і ми б одружилися. І жили б щасливо.

-Жили б щасливо?- Кіра іронічно посміхнулася подивившись на Артема, який на її здивування говорив цілком серйозно.- Я переконана, що ти продовжував би зраджувати мені.

-Та досить тобі,- Артем підвівся та швидко підійшов до Кіри і так близько, що вона навіть розгубилася,- краще давай згадаємо прекрасні моменти того часу, коли ми були разом. Пам’ятаєш, як ми вирішили одночасно набити собі тату. Твоя пантера на твоєю стегні мені не раз снилася і я мрія знову доторкнутися до неї своїми губами.

-Не треба мріяти про те, чого ніколи більше не буде,- Кіра відступилася назад, намагаючись зберігати спокій.- Навіщо ти сюди прийшов? Щоб згадати?

-Не тільки щоб згадати, а й можливо повернути тебе,- зізнався Артем,- знову підійшовши до неї в притул та доторкнувся своєю долонею до її щоки,- Кіро, я ще й досі кохаю тебе, я завжди кохав тільки тебе одну.