Розділ 21

  Кіра відімкнула двері своєї квартири. Яка вона була рада опинитися вдома, після  майже трьох місяців роз’їзду. Обійшла кожну кімнату, підійшла до підвіконника на якому стояли квіти і про які подбала сусідка Таня, якій Кіра була безмежно вдячна. На вихідні обов’язково запросить її на чашечку кави. Тільки шкода, що вона не зможе бути відвертою з нею, не зможе розповісти їй, що була зовсім не в Америці у батьків… Краще вже нікому не знати, що їй довелося пережити. Хай це залишиться в таємниці. Не те, що вона не довіряла подрузі, просто не хотіла про це говорити і взагалі, згадувати його ім’я. Вона поставила перед собою мету, забути Тимура, викинути із своїх думок та серця.

  Забути, ту останню ніч проведену разом... Ще й досі відчувала на своєму тілі дотики його рук, його ласку, його поцілунки. Пристрасть, яка спалахнула між ними в ту ніч була подібна вогню, який розгорівся сильно, бурхливо, нестримно. А вже з ранку все затихло, ніби згасло полум’я і нічого не змінилося. Тільки залишився сумний осадок, ніби попіл…, який нагадував про силу пристрасних відчуттів… Тимур не попросив її залишитися і не сказав, що без неї не зможе, не сказав, що кохає. А вона теж нічого йому не сказала, а мовчки сіла до машини, яка відвезла її додому...

  Кіра на кухні відчинила вікно і свіже весняне повітря увірвалося до кімнати. Весна у цьому році була ранньою і теплою. Природа прокинулася, наповнилася енергією. Цей свіжий подих весни ніби пробудив і Кіра посміхнулася, відганяючи від себе сумні думки. Вона злегка висунулася у вікно та підставила своє обличчя променям сонечка, яке з кожним днем починало гріти ще тепліше і тепліше. Заплющила очі та дзвінок у двері вивів її з цього блаженного стану, повернув до реальності.

-Дядечко!?- Кіра дійсно здивувалася побачивши на порозі свого дядька Германа Федоровича.

-Радий тебе бачити. Мані здається, що після поїздки у Францію ти стала виглядати краще,- дядько обійняв племінницю за плечі, а потім пройшов до вітальні.- Ну й яке на смак справжнє французьке вино?

-Ви прийшли сюди, щоб справді цим поцікавитися?- Кіра ще й досі ображалася на свого дядечка.

-Та годі тобі дутися. І не треба була батькам розповідати що і як. А то, моя сестра по телефону такий скандал влаштувала і заявила, що більше зі мною не буде спілкуватися. Батьки твої мають ось-ось повернутися. Кіро не стій ти на дверях, присядь, поговоримо,- Гарман Федорович закинув ногу на ногу спостерігаючи за реакцією Кіри на його слова.

-Здогадуюся навіщо ви прийшли. Хочете, щоб я помирила вас зі своїми батьками.

-Ти нас посварила, тож ти мусиш і помирити. А так, взагалі я задоволений тобою і вдячний тобі. Тимур Андрійович сказав мені, коли ми розмовляли по телефону, що міні-готель, який вже почали будувати у нашому місті належить тобі. Щедрий він з тобою, такі-то подарунки робить. Мабуть є за що,- Герман Федорович прищурив погляд,- не буду проявляти через мірну не вихованість та лізти в твоє особисте життя. Ти дівчина молода, розумна, знаєш, як поводитися з чоловіками.

-До чого ви хилити?- Кіра все ж таки присіла поруч.

-Я тут подумав, навіщо тобі той готель…

-Тепер зрозуміло, ви хочете цей міні-готель собі забрати,- Кіра тільки кивнула головою, продовжуючи дивуватися тому наскільки її дядько нахабна людина.

-По документах він так і буде належати тобі, поки я не вийду на пенсію. Обіцяю, що буду ділитися з тобою прибутком,- посміхнувся Герман Федорович,- ти не поспішай з негативною відповіддю, а подумай. А потім прийдеш до мене і повідомиш своє рішення.  Та я переконаний, що ти порадуєш мене.

-Мені не треба думати,- обурилася Кіра,- цей майбутній міні-готель мій і нікому я його не збираюся віддавати. Буду сама ним керувати і магазином теж.

-Ображаєш мене племінничко,- Герман Федорович зібрався йти,- але не раджу забувати хто я, а хто ти. Я господар у цьому місті чи може ти забула, що я ще знаходжуся на посаді мера і багато чого вирішую. Насамперед те, що має процвітати у нашому місті, а що ні.

-Погрожуєте мені. Дарма. Якщо будете мені заважати я звернуся за допомогою до Тимура Андрійовича. Він-то на вас вплив має, я вже це давно зрозуміла,- Кіра теж встала з дивану, щоб провести свого дядька до дверей.

-Ти забуваєш, що я зробив для тебе і твоїх батьків,- почав було розгнівавшись Герман Федорович.

-А ви забуваєте, що я зробила для вас. Мабуть у цьому питанні ми з вами квити. І взагалі віднині ви не маєте на мене ніякого впливу. Я перестала вас поважати з того самого моменту, коли ви мене примусили вийти заміж за Тимура Андрійовича.

-Я тебе не примушував,- почав заперечувати Герман Федорович,- пам’ятаєш, ти добровільно погодилася на це. Хіба не так? Я тільки нагадав про свою доброту, яку проявляв…

-Геть з моєї квартири,- Кіра рукою вказала своєму дядечкові на вихід,- ніколи не хочу більше вас бачити.

-Не вийде. Кіро, це моє місто і я тут господар. І якщо я кажу, що цей міні-готель повинен належати мені, то так і повинно бути.

  Кіра щосили захлопнула за дядею двері. Злість прямо вирувала у ній. Як погано вона виходить знала свого дядечка. Він виявився ще тим мерзотником. Але, що тепер робити їй? Кіра заварила собі чаю та вийшла на балкон. Завтра поїде та подивиться, як будують готель і подумає серйозно, що і справді з ним робити. Це ж вона на емоціях сказала дядечкові, що буде керувати ним сама. А що може і справді так і зробить. Тимур дає їй можливість досягти більшого ніж вона має. А що вона має? Книжковий магазин, а то ще буде і міні-готель. Кіра відпила чай вдивляючись, як прохожі обминали калюжі, які утворилися від талого снігу. Вона запевняла Тимура, що їй не потрібен цей міні-готель, та той все рівно зробив по своєму і вручив їй документи на право власності. Хай буде й так. Цей подарунок у її очах виглядав, як компенсація за його відмову бути з нею.

  Задзвонив телефон і Кіра відставила чашку з недопитим чаєм у бік на перилах балкону, повернулася до кімнати та витягнула з сумочки смартфон. Це була Оля. Вони  домовилися телефонувати одна одній. І Кіра про це говорила Тимурові, що вона продовжить спілкування з його сестрою. А він її попросив не говорити їй, що вони вже не разом.