Розділ 21

Кіра відімкнула двері своєї квартири. Яка вона була рада опинитися вдома, після майже трьох місяців роз’їзду. Обійшла кожну кімнату, підійшла до підвіконня на якому стояли квіти та про які подбала сусідка Таня, якій Кіра була безмежно вдячна. На вихідні обов’язково запросить її на чашечку кави. Тільки шкода, що вона не зможе бути відвертою з нею, не зможе розповісти їй, що була зовсім не в Америці у батьків… Краще вже нікому не знати, що їй довелося пережити. Хай це залишиться в таємниці. Не те, що вона не довіряла подрузі, просто не хотіла про це говорити й взагалі, згадувати його ім’я. Вона поставила перед собою мету, забути Тимура, викинути зі своїх думок та серця.

Забути, ту останню ніч проведену разом... Ще й досі відчувала на своєму тілі дотики його рук, його ласку, його поцілунки. Пристрасть, яка спалахнула між ними в ту ніч була подібна вогню, який розгорівся сильно, бурхливо, нестримно. А вже з ранку все затихло, ніби згасло полум’я і нічого не змінилося. Тільки залишився сумний осад, ніби попіл…, який нагадував про силу пристрасних відчуттів… Тимур не попросив її залишитися і не сказав, що без неї не зможе, не сказав, що кохає. А вона теж нічого йому не сказала, а мовчки сіла до машини, яка відвезла її додому...

Кіра на кухні відчинила вікно і свіже весняне повітря увірвалося до кімнати. Весна у цьому році була ранньою і теплою. Природа прокинулася, наповнилася енергією. Цей свіжий подих весни ніби пробудив і Кіра посміхнулася, відганяючи від себе сумні думки. Вона злегка висунулася у вікно та підставила своє обличчя променям сонечка, яке з кожним днем починало гріти ще тепліше і тепліше. Заплющила очі та дзвінок у двері вивів її з цього блаженного стану, повернув до реальності.

-Дядечко!?- Кіра дійсно здивувалася побачивши на порозі свого дядька Германа Федоровича.

-Радий тебе бачити. Мані здається, що після поїздки у Францію ти стала мати кращий вигляд,- дядько обійняв племінницю за плечі, а потім пройшов до вітальні.- Ну і яке на смак справжнє французьке вино?

-Ви прийшли сюди, щоб справді цим поцікавитися?- Кіра ще й досі ображалася на свого дядечка.

-Та годі тобі ображатися. І не треба було батькам розповідати що і як. А то, моя сестра телефоном такий скандал влаштувала і заявила, що більше зі мною не буде спілкуватися. Батьки твої мають ось-ось повернутися. Кіро, не стій ти на дверях, присядь, поговоримо,- Гарман Федорович закинув ногу на ногу спостерігаючи за реакцією Кіри на його слова.

-Здогадуюся навіщо ви прийшли. Хочете, щоб я помирила вас зі своїми батьками.

-Ти нас посварила, тож ти мусиш і помирити. А так, взагалі я задоволений тобою і вдячний тобі. Тимур Андрійович сказав мені, коли ми розмовляли телефоном, що мініготель, який вже почали будувати у нашому місті належить тобі. Щедрий він з тобою, такі-то подарунки робить. Мабуть, є за що,- Герман Федорович прижмурив погляд,- не буду проявляти через мірну не вихованість та лізти у твоє особисте життя. Ти дівчина молода, розумна, знаєш, як поводитися з чоловіками.

-До чого ви хилити?- Кіра все ж таки присіла поруч.

-Я тут подумав, навіщо тобі той готель…

-Тепер зрозуміло, ви хочете цей мініготель собі забрати,- Кіра тільки кивнула головою, продовжуючи дивуватися тому наскільки її дядько нахабна людина.

-По документах він так і буде належати тобі, поки я не вийду на пенсію. Обіцяю, що буду ділитися з тобою прибутком,- посміхнувся Герман Федорович,- ти не поспішай з негативною відповіддю, а подумай. А потім прийдеш до мене і повідомиш своє рішення. Та я переконаний, що ти порадуєш мене.

-Мені не треба думати,- обурилася Кіра,- цей майбутній мініготель мій і нікому я його не збираюся віддавати. Буду сама ним керувати й магазином теж.

-Ображаєш мене племінничко,- Герман Федорович зібрався йти,- але не раджу забувати хто я, а хто ти. Я господар у цьому місті чи може ти забула, що я ще знаходжуся на посаді мера і багато чого вирішую. Насамперед те, що має процвітати у нашому місті, а що ні.

-Погрожуєте мені. Дарма. Якщо будете мені заважати я звернуся за допомогою до Тимура Андрійовича. Він-то на вас вплив має, я вже це давно зрозуміла,- Кіра теж встала з дивану, щоб провести свого дядька до дверей.

-Ти забуваєш, що я зробив для тебе і твоїх батьків,- почав було розгнівавшись Герман Федорович.

-А ви забуваєте, що я зробила для вас. Мабуть, у цьому питанні ми з вами квити. І взагалі віднині ви не маєте на мене ніякого впливу. Я перестала вас поважати з того самого моменту, коли ви мене примусили вийти заміж за Тимура Андрійовича.

-Я тебе не примушував,- почав заперечувати Герман Федорович,- пам’ятаєш, ти добровільно погодилася на це. Хіба не так? Я тільки нагадав про свою доброту, яку проявляв…

-Геть з моєї квартири,- Кіра рукою вказала своєму дядечкові на вихід,- ніколи не хочу більше вас бачити.

-Не вийде. Кіро, це моє місто і я тут господар. І якщо я кажу, що цей мініготель повинен належати мені, то так і повинно бути.

Кіра щосили грюкнула за дядечком дверима. Злість прямо вирувала у ній. Як погано вона виходить знала свого дядечка. Він виявився ще тим мерзотником. Але, що тепер робити їй? Кіра заварила собі чаю та вийшла на балкон. Завтра поїде та подивиться, як будують готель і подумає серйозно, що і справді з ним робити. Це ж вона на емоціях сказала дядечкові, що буде керувати ним сама. А що може і справді так і зробить. Тимур дає їй можливість досягти більшого ніж вона має. А що вона має? Книжковий магазин, а то ще буде і мініготель. Кіра відпила чай вдивляючись, як прохожі обминали калюжі, які утворилися від талого снігу. Вона запевняла Тимура, що їй не потрібен цей мініготель, та той все одно зробив по своєму і вручив їй документи на право власності. Хай буде й так. Цей подарунок у її очах виглядав, як компенсація за його відмову бути з нею.

Задзвонив телефон і Кіра відставила чашку з недопитим чаєм у бік на бильця балкона, повернулася до кімнати та витягнула з сумочки смартфон. Це була Оля. Вони домовилися телефонувати одна одній. І Кіра про це говорила Тимурові, що вона продовжить спілкування з його сестрою. А він її попросив не говорити їй, що вони вже не разом.

-Не треба нікому знати, які у нас насправді стосунки,- відповів тоді Тимур,- хай і надалі думають, що ми з тобою одружені й в нас все гаразд. Мені ще вигідно бути одруженим в очах Ніколь. Не буде чіплятися.

-А хіба вона до тебе не загравала, не намагалася повернути, коли ми разом були у Франції. Той факт, що ти одружений ніяк не зупиняв її,- заперечила тоді Кіра Тимурові.

-Хай там як не було, а для моєї родини ми ще повинні лишатися чоловіком та дружиною. Якщо ти відмовляєшся приховувати правду, то взагалі не варто більше спілкуватися з Олею.

Кірі нічого не лишалося, як погодитися з Тимуром, бо не хотіла втрачати дружбу з Олею. І зараз вона була рада її чути.

-Ви нормально долетіли?- запитала Оля телефоном в Кіри.

-Так. З перельотом ніяких проблем не було. У вас у Франції набагато тепліше ніж у нас тут в Україні. Але сніг вже розтав, правда мокро. А ти як? Чи знайшла ти собі у Реймсі квартиру?

-Знайшла і цими днями переїжджаю туди жити. Правда мама лютує, ображається, але розуміє. Принаймні я так вважаю. Коли облаштуюся, зніму для тебе відео. Подивишся та оціниш,- голос Олі звучав радісно,- Франсуа найкращий, найніжніший чоловік у світі. Я ніби на крилах літаю відтоді, коли познайомилася з ним.

-Не забувай, що він одружений. Може ти…

-Ніяких може. Мені добре з ним і я хочу з ним зустрічатися і буду. Кіро, не нагадуй мені щоразу про його статус, бо не буду тобі тоді нічого розповідати,- Оля вдала, що обурилася.

-Не ображайся, я хочу, щоб у тебе було все добре.

-Так у мене все і є добре,- в Олі знову піднявся настрій.- А чи ти знаєш, чи ні, що Тимур хоче знайти нашого меншого брата?

-Знаю,- та насправді Кіра не знала, а зізнатися у цьому аж ніяк не могла.

-Так от, коли Тимур його знайде,- продовжила Оля,- я теж приїду в Україну, щоб з ним познайомитися. Ну, звісно, що мама теж, бо саму мене вона аж ніяк не відпустить. То може найближчим часом зустрінемося.

-Буду рада тебе бачити,- відповіла Кіра,- а ще тобі днями зателефоную. А зараз вибач…, мені треба йти…

Коли Кіра відключилася, то вона була готова закричати від люті. Бо зрозуміла, що їй ще доведеться і мабуть, не раз грати роль фіктивної дружини Тимура, перед його родиною. І Тимур про це знав, а нічого їй не сказав. Погодився з нею коли вона говорила, що вони більше не зустрінуться. Отож ніяк не вийде викинути його з думок, бо він знову і знову буде з’являтися в її житті. Але вона так не зможе, бо тоді точно збожеволіє. Він що гадає, що при кожній необхідності, коли йому буде потрібно зателефонує їй. А вона все покине і побіжить грати роль його дружини? Ні, на це ніяк не згодна. Кіра взяла до рук смартфон і готова була набрати Тимура, щоб виказати йому все, що про нього думає, та потім зупинилася, передумала.

-Як воно мені все це набридло,- сказала сама до себе в голос,- всі чогось хочуть від мене, а не запитують чого хочу я.

Посидівши ще хвилину на дивані Кіра все-таки набрала Тимура, не витримала, як не намагалася.

-Слухаю тебе Кіро,- голос Тимура звучав спокійно і це дратувало.

-Я тобі із цілковитою впевненістю заявляю, що роль твоєї фіктивної дружини грати більше не буду. З таким проханням до мене більше не смій звертатися. І скажи своїм родичам, що ми з тобою розлучилися. З Ніколь та з усіма іншими розбирайся сам. А мене більше не треба вплутувати у свою брехню,- кричала в телефон Кіра,- я не бажаю тебе більше ні бачити, ні чути.

-Добре,- Тимур продовжував зберігати спокій,- не знаю з чого ти вирішила, що я буду про це тебе просити.

-Твоя сестра сказала, що приїде в Україну зі своєю матір’ю знайомитися з вашим братом, якого ти збираєшся шукати. Тимур не варто вдавати, що ти нічого не розумієш, досить грати на дурня,- Кіра ніяк не могла заспокоїтися.

-По-перше, я ще нікого не шукав, а тільки думаю над цим. А по-друге, можливо він не захоче з нами знайомитися. Так що Оля забігає далеко наперед будуючи плани,- пояснив Тимур,- і наступного разу коли я поїду у Францію, то запевняю, тебе брати з собою не буду. Так що заспокойся.

-Дякую, що пояснив,- Кіра почала опановувати себе.

-Я знаю, що причинив тобі біль…, вибач мені за це. З часом ти зрозумієш, що це було правильне рішення, так буде краще для тебе… Я не той чоловік, який тобі потрібен… Я…

-Прощавай,- і Кіра відключилася не дослухавши до кінця, бо не хотіла, щоб він почув, що вона плаче.

І навіщо вона йому зателефонувала, зробила цю помилку. Їй було важко зрозуміти, чому так буде краще для неї. У чому краще? Буди окремо від чоловіка якого кохала? Тут ніяк краще не буде… Кіра згадала, як він зізнавався їй у коханні. Невже ці слова були обманливими? Мабуть, так, вирішила вона. Ніякого кохання не було, була одна користь. І тому розстатися буде краще саме для нього, а не для неї. Кіра, взяла до рук знову телефон і видавила номер Тимура. А ось так-то краще буде, саме для неї. Тепер якщо і виникне у неї бажання зателефонувати йому, то ніяк не вийде, бо немає більше у неї його номеру. А він-то її не набере, вона була у цьому переконана. І треба ж було закохатися саме в нього…