Розділ 20

Тимур повернувся до маєтку аж під вечір і повідомив, що вже післязавтра він з Кірою відлітає в Україну.

-Повечеряємо завтра разом,- запропонувала Ніколь,- погладимо вам дорогу. Бед звісно засмутиться, бідний хлопчик.

-Він дорослий хлопчик. І все сприймає, як належне,- Тимур сів на диван у вітальні напроти Кіри та Олі,- через рік я планую приїхати. Сідай Ніколь поруч, та не стій над душею.

-Ну звісно, раз у рік,- Ніколь присіла закинувши ногу за ногу,- мене Пітер вже давно переконує переїхати до нього жити, ну звісно, розписатися він теж наполегливо пропонує.

-Так погоджуйся. Навіщо тягнеш?- Тимур виглядав сумно.- Пітер буде тобі хорошим чоловіком.

-Я тягну, бо не хочу Беда залишати самого.

-А хіба він сам?- перепитала Оля.- Попри те, що дідуся більше не має, Бед сам не лишається. Я, моя мама, Андре. Та й відтепер Бед господар всього цього.

-Хочеш сказати, що йому без матері легше житиметься…

-Нічого я такого не мала на увазі. Навпаки хотіла тебе заспокоїти, а ти як завжди все переплутуєш,- обурилася Оля.

-Ніколь, припини чіплятися до моєї сестри,- Тимур подивився на Олю ще з більшою любов’ю, як до тепер, принаймні так здалося Кірі,- кожен з нас повинен жити своїм життям, але завжди пам’ятати, що ми одна єдина родина.

-Золоті слова,- до вітальні зайшов Андре,- ми одна велика родина, але особисте життя повинно бути у кожного. Микита Васильович, царство йому небесне завжди говорив, якщо ми не подбаємо один про одного, то про нас ніхто більше не подбає.

-Його буде не вистачати,- тітка Люба теж приєдналася до всіх,- я обіцяла йому бути чесною.

-Отож, дідусь знав,- Тимур стиснув кулаки дивлячись на тітку і вона розуміла про що він,- раніше, коли він був живий, то, мабуть, забороняв розповідати правду.

-Він хотів як краще,- підтвердила його здогадки тітка Люба.

-Про що це ви?- Ніколь ніяк не могла зрозуміти про що йшлося.

-Ніколь, люба Ніколь,- Андре сів поруч з нею, бо до того стояв біля каміна,- тобі потрібно не про це думати, а Пітера і Беда.

-А що про мене думати?- запитав Бед, який спустився з другого поверху.- Я вирішив одружитися з Люсі.

-Що ти вирішив?- Ніколь схопилася за серце.- На кому?

-А як же навчання?- Тимур теж здивувався.

-Та не переживайте ви так,- Бед підійшов до дивану де сиділи батьки та сів між ними,- тату, навчання я кидати ні при яких умовах не збираюся. Я до нього серйозно ставлюся і вища освіта у мене обов’язково буде. Просто я хочу, щоб у мене була дружина, діти…

-Діти?- Ніколь була на межі нервового зриву.- Синку, Люсі що…

-Мамо, Люсі не вагітна,- Бед обійняв матір,- я не хотів тебе так лякати,- але у свій час у нас будуть діти.

-Звісно, що будуть. І чим більше, тим краще,- посміхнувся Андре.

-Чи не занадто рано ти одружуватися надумав?- Тимур згадав свою долю.- Ми з твоєю мамою рано одружилися і що?

-У нас з Люсі все буде по-іншому. Ми зможемо все подолати разом, не так як ви,- Бед відхилився, кидаючи погляд, то на матір, то на батька,- так що через рік, коли ти приїдеш тату, то потрапиш відразу на моє весілля. Але спочатку все-таки заміж повинна вийти моя мама.

-Хочеш мене випхнути з будинку, щоб тобі не заважала?

-Хочу, щоб ти була щасливою. Он подивися на тата, він-то щасливий з Кірою і ти нарешті повинна…

-Нічого я не повинна,- перебила Ніколь сина,- хочеш одружуватися, одружуйся, роби що хочеш тільки не треба мені вказувати, що я повинна. А в тім я…, я… кохаю Пітера.

-Ну якщо кохаєш, то виходь за нього,- Бед посміхнувся до матері,- мені Пітер подобається. Він тебе прямо на руках готовий носити, а ти впираєшся. Чогось чекаєш.

-Твоя мати чекає того, чого ніколи не буде,- сміло додав Андре знаючи про сподівання Ніколь повернути Тимура,- прислухайся до свого сина. Він не по роках мудрий.

-Я згоден,- кивнув Тимур даючи зрозуміти Ніколь, що Андре має рацію.

-У нашому будинку тільки но був похорон, а ви вже про весілля думаєте,- заплакала тітка Люба,- не встигли труну мого батька закидати землею…

-Люба, дорога моя дружино,- Андре підсів ближче до Люби й обійняв її,- життя продовжується. Микита Васильович прожив довгий, насичений життєвий шлях. Він зумів досягати вершин успіху у своїх справах і був одружений і не один раз, на найгарніших жінках. Любив і дбав про нас, про своїх дітей, внуків, правнука і я переконаний, що він зовсім був би не проти, що ми продовжуємо жити та будувати плани на майбутнє. Так і повинно бути. Якщо ми зараз говоримо про майбутнє це зовсім не означає, що ми готові забути минуле і нашого дорогого Микиту Васильовича.

-Ти, як завжди маєш рацію Андре. Вибачте мені, це щось нерви,- тітка Люба пригорнулася до свого чоловіка.

-Мамо, хочеш я тобі приготую заспокійливий чай,- запропонувала Оля.

-Ні доню не треба,- відмовилася Люба.

-Пам’ять про дідуся буде жити вічно,- сказав Тимур,- але Андре абсолютно вірно говорить про те, що ми повинні подбати і про майбутнє. Бед, синку я завжди готовий підтримувати тебе.

-І я теж,- Ніколь підвелася,- вже занадто пізно, то варто лягати спати.

-Повністю з тобою згоден дорога наша Ніколь,- Андре теж підвівся і подав руку своїй дружині,- всім на добраніч.

Всі розійшлися, а Кіра з Тимуром продовжували сидіти у вітальні один навпроти одного.

-Ти як?- запитав Тимур у Кіри.

-Я нормально. А ти як?- запитала вона.

-Я теж нормально,- відповів він,- завтра вже треба буде збирати валізи.

-Звичайно,- Кіри зібралася йти,- на добраніч.

-Я б хотім, щоб ми все-таки залишилися друзями,- сказав у слід їй Тимур.

-Для мене це буде складно,- зізналася Кіра.

-Вибач мені, що не виправдав твої сподівання,- Тимур продовжував сидіти на дивані.

Кіра нічого більше не стала говорити, а пішла до їхньої кімнати. Щойно вона зачинила за собою двері, як не втрималася та заплакала. Біль з новою силою розбурхалася в середині, від думок, що вони з Тимуром більше не будуть разом. Він так і не прийшов, а вона, все ж сподівалася на те, що ось-ось відчиняться двері й Тимур зайде до кімнати. Скаже, що помилився і що хоче бути з нею завжди. Та це були марні сподівання…

Літак приземлився в Україні, в аеропорту Бориспіль. Усю дорогу вони майже не розмовляли, за винятком, перекинулися пару словами у справах. В один момент, Кіра було майже наважилася спробувати переконати Тимура, що їм буде добре разом, що не варто розлучатися. Бо їй не хотілося втрачати стосунки з ним, бо кохала його. І тільки-но відкрила рота, щоб починати говорити, згадала народну мудрість: «Не поможуть і чари, як хто кому не до пари» і це допомогло вчасно стриматися, не піддатися емоціям. Вона повинна відпустити, сприйняти, змиритися…

Їх розлучили так швидко як і одружили. І Кіра посміхнулася про себе, розмірковуючи про те, що вона за такий короткий час встигла не тільки вийти заміж, а й розлучитися.

-Ось обручка,- вона зняла з пальця кільце та простягнула його Тимурові.

-Залиш собі на згадку,- Тимур хотів пожартувати та в нього не вийшло,- тобто роби з ним що хочеш.

-Може ще тобі знадобиться і щоразу не будеш купувати,- Кірі хотілося його зачепити та теж чомусь не вийшло.

-Я не планую більше одружуватися. Взагалі ніколи, хочу на далі жити сам,- зізнався Тимур,- цілком впевнений, що й тобі без мене буде краще. Бо з одруженням мені геть не щастить і не один мій шлюб не був вдалим. Кіро я тобі буду завжди вдячний за допомогу…

-Не треба знову це повторювати,- Кіра зупинила Тимура, бо ці його слова ніби лезом ножа різали по її серцю завдаючи нового болю,- я, мабуть, сьогодні переночую у готелі, а завтра вже поїду автобусом додому.

-Кіро, зараз ми поїдемо до мене. У ту квартиру де ти вже ночувала перед тим, як ми полетіли у Францію. А завтра з ранку тебе відвезуть додому. Я про це подбаю. І не треба заперечувати. Добре?- Тимур говорив серйозно.

-Ну якщо не можна заперечувати, то я не проти,- Кіра з легкістю погодилася всупереч внутрішнім переконанням, подумавши про те, що вона нічого не втратить, а ще трохи побуде з ним перед тим, як попрощатися назавжди.

-Повечеряємо в ресторані, чи може приготуємо чогось вдома?- запитав Тимур відчиняючи дверцята своєї машини, яка стояла на автостоянці.

-А що пропонуєш приготувати?- Кіра теж сіла до салону.

-Хотілося б плову,- Тимур завів двигун рушивши з місця.

-Отож приготуємо плов і якийсь салат зі свіжих овочів. Прощальна вечеря повинна бути смачною,- Кіра натягнуто посміхнулася, а потім відверто додала,- хай там як, а наше знайомство в якоїсь мірі було приємним.

-Мені теж воно було приємним,- Тимур зупинився біля супермаркету,- ти мені вибач.

-Досить просити вибачення,- махнула рукою Кіра,- пішли вже скоріш купувати продукти та поїдемо готувати вечерю. Ще купимо торт, відзначимо завершення нашої домовленості.

-То може до торта і пляшку шампанського?- посміхнувся Тимур.- Хоча я б не радив.

-Шампанського більше не хочу,- Кіра зрозуміла його натяк,- буду зелений чай.

-Що ж, вип'ємо зеленого чаю.

Вечерю готували разом, як старі добрі друзі. Кіра намагалася не думати про те, що буде завтра. Вона дозволила собі розслабитися і насолодитися, як їй здавалося останнім спілкуванням з Тимуром.

-А плов вийшов смачний,- Тимур досипав собі добавки,- може і тобі ще підсипати?

-Ні, дякую, я наїлася. Зараз поставлю чайник,- Кіра весь час відчувала на собі погляд Тимура і їй це подобалося,- а знаєш, заміжньою бути не так вже і погано. Тому я серйозно почну замислюватися, щоб знову вийти заміж. Та спочатку треба у когось закохатися.

-На весілля запросиш?- запитав Тимур, який вже доїв другу порцію плову і підвівся із-за столу та почав мити посуд під краном.

-Ні, колишніх чоловіків та наречених я запрошувати не буду. Бо це точно зіпсує мені свято.

-Шкода, я б привіз би хороший подарунок,- Тимур витер руки рушником та підійшов до неї,- а що скажеш на те, якщо ми цю ніч проведемо разом…