Розділ 10

Будинок в якому проживала родина Тимура був оточений виноградниками. На даному етапі виноградні плантації знаходилися у стані спокою. Не зважаючи на зиму, в повітрі морозу зовсім не відчувалося, як в Україні. Була невисока, плюсова температура. І Кіра вже давно скинула шапку та розстебнула пуховик, розуміючи, що у цих краях, навряд чи їй знадобиться цей теплий одяг. В якусь мить вона подумала про те, яка краса тут буде весною, коли природа почне оживати навкруги, коли все зазеленіє, коли почне зав’язуватися виноград. Та їй зараз потрібно думати не про тутешню природу, а про те, як гідно протриматися перед сімейством свого фіктивного чоловіка.

Кіра ще була розлючена на Тимура, ладна була прибити його, за те, що він приховав від неї правду. Вона-то була впевнена, що в будинку буде проживати один дідусь та декілька людей, яких найняли для догляду. А воно…, ціле сімейство, серед яких і колишня дружина. Чомусь їй аж ніяк не хотілося суперничати з цією колишньою…, вислуховувати її невдоволення. Добре, що вона, Кіра, не знає французького, це навіть відгородить її від небажаного спілкування. Кіра подумала, що їй взагалі повинно бути байдуже до його всіх колишніх дружин та коханок, адже Тимур несправжній її чоловік. І тому не потрібно з цього приводу так переживати. Хай ця Ніколь нервується, гадаючи, що Тимур приїхав зі справжньою, коханою дружиною.

Кіра по новому налаштувала себе на подальше перебування у цьому місці. Вирішила, що буде вдавати з себе спокійну, покірну дружину, яка полюбляє побути більше на самоті. Чи то посидіти у кріслі та почитати книгу, чи то прогулятися полем на хвилях своїх роздумів. А вони хай там між собою розбираються, що їх не влаштовує і як би хотілося, щоб було. Їй до всього того повинно бути… все одно. Бо вона, тут не для того, щоб комусь щось доводити та когось у чомусь переконувати.

Дівчина перевела погляд на будинок в якому їй доведеться жити деякий час. Він був доволі великим, двох поверховим. Білі стіни та червона черепиця на даху. З вигляду можна було зробити висновок, що цей будинок був побудований дуже дано і тільки якісний ремонт надавав йому вишуканого вигляду. До будинку були пристроєні додаткові господарські будівлі. В яких переробляли виноград та проживали робітники, яких наймали для сезонних робіт.

-Тату,- з будинку вибіг юнак високого зросту з темно-синіми очима,- який я радий, що ти приїхав.

-Я теж тебе радий бачити, синку,- Тимур обійняв сина щиро посміхаючись до нього.

Кіра теж посміхнулася дивлячись на них. Те, як батько і син зустріли одне одного, як тепло дивилися один на одного, можна було без жодного сумління зробити висновок, що в них гарні, дружні стосунки. І Кіру це порадувало. В її очах Тимур почав викликати до себе повагу.

-Познайомся синку з Кірою,- Тимур ще обіймав свого сина за плечі,- моя дружина. Вона зовсім не знає французької, але англійську розуміє добре. Та ти з нею українською мовою розмовляй, так буде найпростіше. Кіро, мій син усі три мови знає, розумний хлопчина.

-Тату, не треба мене так вихваляти. Я Бед,- хлопець простягнув Кірі руку для привітання,- радий з вами познайомитися і сподіваюся вам у нас сподобається.

-Я теж рада познайомитися з тобою Бед,- Кіра взаємно потиснула йому руку,- мені вже подобається. Природа, що навкруги неймовірна, заворожує погляд.

З будинку ще вийшла жінка років шістдесяти п’яти, середнього зросту з каштановим волоссям на якому вже помітно виблискувала сивина. Вона радо посміхнулася до Тимура обіймаючи його, на очах у неї були сльози.

-Тітонько, як там мій дідусь?- запитав Тимур у неї.

-Можна сказати стабільно, але йому вже не підвестися з ліжка. А йому-то так хочеться. Щодня просить, щоб його повели гуляти у виноградники. На тебе чекає з нетерпінням. Говорить, не помре поки не познайомиться з твоєю дружиною,- тітка Люба хусточкою витерла свої очі повертаючись до Кіри обличчям,- ти, мабуть, і є та сама Кіра?

-Так я Кіра і мені шкода, що ваш батько хворіє,- зі співчуттям у голосі сказала вона.

-Дякую. Татові, слава Богу вже дев’яносто п’ять і він…,- тітка Люба злегка посміхнулася, але не стала продовжувати розповідати далі про свого батька, заметушилася,- не стійте ж на порозі, проходьте. Бед, дитино, допоможи-но з валізами.

-Прошу вас не називайте мене дитиною,- обурився Бед,- я вже не в тому віці. А валізи в яку кімнату нести?

-Та що на першому поверсі у кінці довгого коридору. Ми для вас підготували простору кімнату з великим, м’яким ліжком,- повідомила тітка, пропускаючи гостей вперед до будинку.

Кіра трохи не вигукнула в запереченнях та вчасно стрималася. Невже вона думала, що буде з Тимуром жити у різних кімнатах. А що, такі думки у неї були на початку. Але з теперішніми обставинами ніяк не вийде спати окремо. Доведеться ділити одне ліжко на двох. Кіра сподівалася, що воно і справді таке велике, як сказала тітка Люба. Це буде складно, та влаштовувати скандал і змушувати Тимура лягати на підлозі не стане. Якось помиримося, вирішила про себе.

Зайшовши до будинку, вони відразу потрапили у велику вітальню з каміном. По середині кімнати кутом стояли дивани та журнальний столик, а під вікном - обідній стіл, за яким родина збиралася за трапезою. Ремонт був виконаний у біло-бежевих тонах і тільки яскраві картини з зображенням виноградних плантацій надавали кольорової гамми довершеності та затишку. Тут у вітальні, також були сходи на другий поверх, де в основному знаходилися спальні всіх домочадців. Пройшовши вітальню, праворуч можна було потрапити на кухню, а по ліву в бібліотеку, яка служила і робочим кабінетом водночас. А далі, по довгому коридору ще кімнати, в одній з яких і поселили Тимура та Кіру.

Не встигла Кіра зайти до виділеної для них кімнати та оцінити її, коли почула, як Тимур звернувся до неї:

-Роздивлятися будеш потім, а зараз йдемо до мого дідуся,- сказав він, скинувши свій верхній одяг.- Ну як йдемо?

-Йдемо, - Кіра осмикнула рожевий джемпер, швидко зазирнула у дзеркало, що висіло на стіні відразу при вході до кімнати.

-Не має коли чепуритися,- Тимур проявляв нетерплячість.

Вона слухняно пішла слідом. Було помітно, що Тимур хвилювався перед зустріччю зі своїм дідусем. Кіра ще й досі не могла зрозуміти, які між ними були стосунки. Та вона була впевнена, що згодом про все дізнається і тоді зробить свої висновки. Доходячи до бібліотеки вони зіткнулися з Андре, чоловіком тітки Люби. Це чоловік таких років, як і його дружина. Та на відміну від неї він був далеко не худим і носив окуляри.

-Тимур, коли ти встиг приїхати?- здивований Андре потиснув руку Тимурові,- я то весь у роботі й так закрутився, що і забув про твій приїзд. Ти вже мені вибач.

-Не має за що вибачати. Андре, познайомся з моєю дружиною Кірою.

-Гарна…,- посміхнувся до дівчини Андре,- сподіваюся усе буде добре.

-Я теж на це сподіваюся,- кивнула Кіра, яка розгубилася від занадто відвертого погляду Андре.

-Ми зараз до дідуся, а згодом я зайду до тебе,- сказав Тимур, а потім додав, чим здивував Кіру,- і не варто тобі Андре так дивитися на мою дружину. Бо я це сприйму, як образу у свій бік. Сподіваюся ти мене почув.

-Вибач, більше цього не повториться,- і Андре пішов до кабінету нахиливши голову від зауваження почутого у свою адресу.

Кіра хотіла було щось сказати та Тимур не дав їй змоги цього зробити, а взяв за руку і повів до кімнати свого дідуся, яка знаходилася на другому поверсі. Тихо відчинив двері та переконався, що можна зайти й що дідусь не спить. Зайшовши до кімнати, Кіра помітила, що біля ліжка хворого сиділа найнята доглядальниця, яка слідкувала за станом здоров’я свого підопічного. Ця жінка похилого віку привіталася до тих хто увійшов легким кивком голови, даючи знак, що вони можуть підійти. А сама сіла знову до крісла. Тимур підійшов ближче до ліжка дідуся.

-Привіт дідусь,- привітався Тимур,- я приїхав.

-З дружиною? – запитав той.

-Так. Кіро, підійди, будь ласка, ближче та познайомся з моїм дідусем Микитою Васильовичем.

Кіру відразу кинуло в жар і у неї навіть спітніли долоні. Мабуть, нервова напруга досягла свого піка, хоча вона і гадала, що цілком спокійна. Микита Васильович виглядав дуже хворим і обезсиленим. Та попри це він все ж припідняв свою голову, щоб подивитися на Кіру.

-Як шкода, що я майже нічого не бачу,- голос дідуся був хриплим,- та з опису свого онука, давно зробив висновок, що ти приваблива. Дякую, що приїхала.

-І вам дякую, Микита Васильович,- Кіра присіла на стілець, що стояв біля ліжка,- ви обов’язково одужуйте.

-Намагаюся з усіх сил, дочко, та не виходить. Мій час вже на підході і я готовий зустрітися з вічністю,- Микита Васильович закашляв і знадобилося декілька хвилин, щоб він зміг продовжити,- тепер, коли я можу поговорити зі своїм люблячим онуком та з його дружиною, якось мені спокійніше стало на душі. А то весь час чогось не вистачало. Я надто суворо виховував Тимура, сварився зі своєю покійною Надією, щоб та менше панькалася з ним.

-Дідусю, що було то було,- відповів подавлено Тимур сівши теж на стілець,- я буду вдячний завжди тобі та бабусі Наді за те, що ви мене виховали, були мені за батьків.

-А як же по-іншому,- Микита Васильович знову закашляв і доглядальниця подала йому води, яку він попив через трубочку,- але я хочу в тебе Тимур попросити пробачення, бо відчуваю, що повинен це зробити…

-Дідусю припини,- заперечив,- як кому і треба просити пробачення, то це мені. Бо я покинув тебе, і поїхав в Україну, щоб жити на свій власний розсуд, а не лишився як ти хотів і не став керуючим твоїми виноградними плантаціями. Та виноград це не моє і бігати виконувати чиїсь накази, теж не моє.

-Звісно, ти з тих хто віддає накази,- посміхнувся дідусь,- у цьому ти схожий на мене. Ще в дитинстві проявляв ці свої лідерські здібності. А я хотів їх зламати, бо сам звик, щоб мені корилися і виконували усі мої примхи. Тепер я розумію, що саме через це ми так багато сварилися. Та знай Тимуре, я шкодую, що так себе поводив.

-Я теж шкодую, що іноді підвищував на тебе голос. Ти мені за те теж пробач,- Тимур взяв за руку свого дідуся,- хай там як, а ти для мене завжди був прикладом, я завжди намагався та й зараз намагаюся рівнятися на тебе...