Розділ 5

-Сміливіше проходь люба племінничко,- Герман Федорович підвівся із-за свого робочого столу та зустрів Кіру біля дверей, провів її до дивану на якому сидів гість,- з Тимуром Андрійовичем ти вже знайома. Сподіваюся вам вдалося поладити?

-Дядечко, я зовсім нічого не розумію, навіщо ця зустріч і чому ви такі питання ставите?- Кіра насторожилася сідаючи поруч з Тимуром на диван.

-Наважуюся думати, що тобі Кіро приємно знову зі мною зустрітися, так само як і мені з тобою,- Тимур поставив недопиту чашечку з кавою на журнальний столик, який стояв напроти дивану,- я звернувся до твого дядечка з проханням, щоб мені показали місто. Щоб я зміг вибрати територію на якій все-таки побудую майбутній мініготель. Бажано на березі річки, яка протікає вашим містом. Я запитав у Германа Федоровича, чи може влаштувати мені екскурсію ваша племінниця?

-А я відповів, що мого племінничка не відмовить у цьому проханні й залюбки прогуляється з вами,- Герман Федорович з надією подивився Кірі в очі, ніби благаючи її не відмовляти.

-Але чому саме я? У мерії, безперечно, достатньо працює людей, які цим могли б зайнятися,- почала було відмовлятися Кіра та потім помітила, як сильно засмутився дядечко, який знову сів за свій стіл і тоді передумала,- добре, я згодна.

-От і чудово, що ти згодна,- повеселішав мер,- сподіваюся, що тепер ви Тимуре Андрійовичу цілком задоволені?

-Більше ніж ви уявляєте,- Тимур і справді був радий,- Кіро, дякую тобі. Я ціню твою чуйність.

-А хіба я маю вибір?- та це питання, яке задала Кіра, чоловіки пропустили мимо своїх вух.

Вона сіла до машини Тимура, злегка розстебнувши свій темно-синій пуховик, поправила білу шапку з балабоном. Намагалася відігнати усі думки, які тільки лізли у голову. Кіра то гадала, що більше не побачить його, що не буде ніякого продовження, а тут…

-Чому затихла?- запитав Тимур, який рушив з місця та помірно поїхав містом.

-У мене бракує слів,- відразу підвищила тон свого голосу Кіра.- І у мене до тебе одне єдине запитання. Навіщо все це?

-Давай спочатку доїдемо до місця призначення. Прогуляємося берегом річки і я тобі розповім навіщо і чому.

День видався доволі морозним. Сніг рипів під ногами. Сяяв від променів сонця, яке тільки-тільки з’явилося на небі. Кіра з Тимуром вилізли з машини, яку він припаркував на узбіччі розчищеної від снігу дороги. Снігоприбиральні машини постійно працювали у місті, забезпечуючи безпечний рух транспорту. Куди не глянь все було покрито білим, пухнастим снігом. Гілки дерев нагнулися під вагою снігового покрову, а кущі засипало повністю снігом, перетворивши їх на снігові намети. Річка замерзла, вкрившись товстим шаром льоду. Де-не-де на кризі сиділи рибалки.

-Хороше місце,- сказав Тимур подивившись навкруги,- а природа-то яка. Краса. Можемо спуститися ближче до річки та постояти на кризі, але для цього треба занурити свої ніжки у сніжок. То як, не проти?

-Не проти. Та я впевнена, що ми сюди приїхали не природою милуватися і зовсім не місце під будівництво шукати. Я гадаю, що місце вже давним-давно вибране,- Кіра вслід за Тимуром ступила на кригу.

-А ти розумна Кіро і догадлива. У мене до тебе є пропозиція, на яку я б хотів, щоб ти відразу погодилася,- Тимур засунув свої руки у кишені своєї дублянки.- У мене є дідусь, якому нещодавно виповнилося дев’яносто п’ять років. Ще літом був невгамовним, а зараз повністю прикутий до ліжка. Хвороба взяла своє. Лікарі запевняють мене, що він довго не протягне і тому потрібно бути готовому до всього. І про це я дізнався тільки сьогодні зранку. Коли до мене зателефонував лікар, який постійно стежить за здоров’ям мого дідуся.

-Тимур, я тобі звісно співчуваю. І мені шкода, що твій дідусь хворіє,- Кіра перевела свій погляд з рибалок на нього,- тільки я ніяк не розумію, навіщо ти мені про це розповідаєш. Яке це має відношення до мене?

-Зараз ти все зрозумієш, якщо дослухаєш до кінця. Не замерзла? Може повернемося до машини?- турбота відчувалася у голосі Тимура та дівчина цього не оцінила, бо напруга у ній зростала щохвилини від недоброго передчуття.

-Не тягни, кажи далі.

-Дідусь хоче, щоб я пожив у нього, побув з ним. Можливо до кінця його життя. А ще хоче, щоб я не сам до нього приїхав, а зі своєю дружиною. Він не знає, що моєї дружини більше немає. Не став я йому цього розповідати, щоб не тривожити його. Отож дідусь і зараз гадає, що я щасливий у шлюбі. Я одружився півтора року потому, але дідусь тоді не зміг прилетіти в Україну із Франції на моє весілля. Тому моєї дружини в живу він не бачив і на світлинах теж. Бо він майже втратив зір за попередні десять років. Тільки з моїх описів, міг скласти у своїй уяві її образ. А тепер він хоче з нею познайомитися, поспілкуватися. Не перебивай Кіро, дай я закінчу,- Тимур помітив, що Кіра хотіла вже виказувати свої припущення та він не дав їй змоги це зробити,- я не можу відмовити своєму дідусеві у його проханні, бо він важлива людина у моєму житті. Я пообіцяв йому, що приїду до нього зі своєю дружиною. І що ми разом поживемо у нього скільки знадобиться. Я хочу Кіро, щоб ти вийшла за мене заміж і поїхали зі мною.

-Ти хочеш, щоб я прикинулася твоєю покійною дружиною? - Кіра не просто була здивована, а прямо шокована почутим.- Хочеш, щоб я по-справжньому, тобто офіційно вийшла за тебе заміж?

-Саме так,- підтвердив Тимур,- побудеш моєю законною дружиною деякий час. А потім, коли повернемося в Україну розлучимося і розійдемося кожен у свою сторону.

-Та з чого ти взяв, що мене може це зацікавити і я погоджуся допомагати тобі у цій авантюрі. Невже тобі більше немає до кого звернутися? Ну, звісно,- здогадалася Кіра і розвернулася, щоб вийти на дорогу,- мабуть, я схожа на твою померлу дружину. Попадаю під той опис, який чув твій дідусь. Але відразу тобі кажу, що ні. Так що ти дарма витратив свій час.

-Твоя послуга не буде безплатною,- поспішив запевнити Тимур, повертаючись слідом за Кірою до своєї машини,- мініготель який я побудую у вашому місті буде належати тобі, а ще я оплачу всі борги твого дядечка і він збереже своє місце на посаді мера. Твій дядько розраховує на твою розсудливість.

-Отож, ти вже домовився з моїм дядьком, навіть не питаючи мене,- Кіра вийшла на дорогу обтрушуючи сніг зі своїх чобіт.

-Так я ж зараз запитую у тебе.

-Тож я тобі відповідаю, що ні. Я відмовляюся. Так що ти помилився у своїх припущеннях, бо я аж ніяк не погоджуюся. І додому я доберуся самостійно, підвозити мене не потрібно. Сподіваюся на цей раз, що це була наша, дійсно, остання зустріч,- і Кіра пішла на зупинку громадського транспорту.

-Кіро, будь ласка,- крикнув їй у слід Тимур та вона не обернулася.

Вона повернулася додому вся розлючена. Навіть не знала, що найбільш її вразило. Чи нахабність Тимура, який вирішив використати її у своїх цілях. Чи дядечко, який хоче розв'язувати свої проблеми, використовуючи теж її. Вона взагалі гадки не мала, що в її дядечка можуть бути проблеми та ще й з грошима. Якщо у нього бракує грошей, навіщо було влаштовувати вечірку з таким розмахом? Як можна збагнути таку поведінку дядечка? Кіра поставила на газову плиту чайник розмірковуючи над цим, коли у двері квартири подзвонили. Настрою і так немає, та ще когось принесло. Та ігнорувати не стала, бо якщо хтось зі знайомих, то звичайно помітили світло у її вікнах.

-Дядечко!?- Кіра відступилася від дверей, щоб впустити до квартири Гармана Федоровича, який зайшовши відразу скинув верхній одяг та взуття і не чекаючи запрошення пройшов на кухню.

-Вип'ємо з тобою чаю та поговоримо,- Герман Федорович сів за столик, скинув та протер свої окуляри носовою хусточкою,- сподіваюся ми зрозуміємо один одного і прийдемо до взаємного, спільного рішення.

- Я від вас такого не очікувала,- Кіра не приховувала свого гніву.- Як ви можете використовувати мене? Як? Ви взагалі не думаєте про мене? Невже для вас неважливо, що відчуваю я?

-Кіро, мені зовсім небайдуже і звісно, що я думаю про тебе. Мені важливо твій добробут,- Герман Федорович знову одягнув свої окуляри,- тільки, я до тебе маю маленьке прохання.

-Так це ви називаєте «маленьким проханням»,- Кіра зняла чайник із плити. - Бажаєте зелений чи чорний чай?

-Чорний без цукру. Кіро у мене великі неприємності, але ще більші борги. А Тимур Андрійович, мені допоможе з цим впоратися раз за два…

-Вирішуйте з ним свої питання без моєї участі,- Кіра приготувала чай та теж сіла за столик трохи вгамувавши свої емоції,- дядечко, я від вас не чекала такого, не чекала, що ви здатні на такі вчинки.

-Вибач мені, але це кращий вихід, який мені трапляється. Ти допоможеш Тимуру Андрійовичу, а він допоможе мені. Він розповів, чого хоче від тебе. І я не бачу в цьому нічого кримінального й аморального. Побудеш деякий час його дружиною і на тому все. І це тільки на паперах, ніхто ж не змушує тебе лягати з ним в одне ліжко. Аби йшлося про це, то я б відразу сказав би йому, щоб він забирався геть. А так Тимур Андрійович порядна людина та бізнесмен. Його поважають і бажають з ним співпрацювати. Одним словом про нього тільки гарні відгуки,- Герман Федорович не втрачав надії переконати свою племінницю, бо зараз, як ніколи залежав від її рішення,- я тобі й твоїм батькам ніколи не відмовляв у проханнях. Завжди намагався допомогти та грошима ділився, коли вони у мене були. Тоді ви перебували у скрутному становищі, а тепер я.

-Не обов’язково було про це нагадувати, бо я ніколи не забуваю, що ви зробили для нас,- Кіра чудово розуміла на що зараз намагається натякнути дядько, тобто він хоче сказати, настав час розраховуватися з ним.

-Це так, прийшлося до слова, нічого більшого,- Герман Федорович підвівся та зібрався йти,- ти подумай до ранку.

Згодом Кіра провівши дядька, пішла до спальні та лягла. Та спати не хотілося. В голові геть все переплуталося і досада брала верх від того, що вона була зараз безпорадна. Дядько і справді зробив дуже багато для їхньої родини. Згадала, як він оплатив батькові операцію в Америці. Де і зараз батько знаходиться на реабілітації, а мама поруч з ним, підтримує та допомагає йому. І все йде добре. Мама днями телефонувала і так радо розповідала про успіхи, які робить батько. Він буде ходити. І такій можливості вони повинні завдячувати Герману Федоровичу. А те, що вона має книжковий магазин, це теж заслуга дядечка та ще чимало чого… Кіра перевернулася на другий бік, анітрохи ще не зімкнувши очей. не зважаючи на те, що вже було далеко за північ. Вона повинна, вона зобов’язана… і їй доведеться переступити через себе, забути про свої принципи. Та сподівалася, що її самопожертвування не буде даремним.