Розділ 3

Якби я знала, що батьки так підставлять мене, і підуть святкувати Новий рік до своїх друзів — не приїхала б взагалі. В останній момент у них з’явилась своя компанія і я лишилась одна. 

Бо прямо зараз, сидячи в компанії друзів свого брата, почуваю себе ніяково. А коли поруч сидить Мар‘ян, змушуючи знову грати в цю гру кохання, я ще дужче злюсь. 

— Ну ви й партизани, — промовляє Павло, розливаючи напої по келихах. — І як довго приховуєте від нас стосунки? — запитує, кидаючи погляд то на мене, то на Мар‘яна. 

— Не важливо, — різко відрізає чоловік, і я відчуваю як його долоня торкається моєї спини. 

Раніше ця гра не була такою небезпечною. Раніше мені все подобалось, бо саме я створювала правила і вирішувала як діяти далі. 

А зараз же… Відчуваю себе загнаною у кут мишкою. І я б повинна була відчувати небезпеку, адже хто зна на що здатен голодний кіт, проте Мар‘ян не переходить межу, і це ще дужче лякає. Бо на що я повинна чекати?

— І як ти тільки терпиш цю навіжену снігуроньку, — сміється брат, на що отримує мій суворий погляд. — Ми росли разом, Оль. Я знаю все про тебе. Жарти мож друге ім’я, — після цих слів я посміхаюсь, адже так воно і є. 

Не знає лише одного — цього секрету, який плямою розплився по мені. І зараз знову змушує переживати минулі почуття. Те, що було забуте на роки, але знову запалало через декілька слів і поглядів. 

— Досить цих напружених розмов, адже ми тут аби веселитись, — промовляє Соломія, одна з подруг брата. — Адже не дарма кажуть: «Як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш!»

Після цих слів я ловлю на собі погляд Мар‘яна, який спопеляє все в мені. Не залишає навіть попелу по собі. Знищує все, і навіть не жаліє про це. 

— Згоден, — промовляє у відповідь, але схоже це чую лише я, бо інші зайняті трапезою. 

А я… Не відводжу погляду від чоловіка, якого стало надто багато в цьому приміщенні. Його долоня більше не викликає тремтіння. Вона зігріває моє крижане серце. Те, яке, як я гадала раніше, втратило можливість відчувати такі почуття до когось, окрім дітей. 

— Оль, а що там з твоєю роботою? Досі бавишся із тими спиногризами? — раптово запитує Костя, один із друзів Павла та Мар‘яна. Вони разом колись грали у місцевій команді по футболу, але подорослішав це захоплення перейшло на задній план. 

Він один із тих, кого я не дуже любила в їхній компанії. Дуже задиристий і самовпевнений. Це ніколи не красило людину. 

— Вони мої вихованці, Кость. Аж ніяк не спиногризи, — швидко кидаю, бо довго вести з ним діалог я точно не маю сили. 

— Ох-ох, у когось виросли зубки, — сміється він, блукаючи поглядом по мені. — Надіюсь ти швидко приборкаєш цю темну конячку, Маре, — промовляє до мого «хлопця», а я зціплюю зуби від злості. 

Бо якого біса? Що це за поведінка взагалі?

— Слідкуй за мовою, Кость, — звучить голос прямо над вухом, що відгукується тремтінням у тілі, і я відчуваю як мене міцніше притискає до міцного тіла. — Ти ж не з подругою розмовляєш, — спокійно заявляє Мар’ян, що викликає хвилю здивування. 

— Захисник знайшовся. Ми просто спілкуємось. Нехай не сприймає все так близько до серця. Це шкідливо, — кидає у відповідь, чим ще дужче злить. — Тобі ж не потрібні повторні проблеми із серцем, серденько, — відкрито насміхається, а я мовчу, бо не бажаю створювати скандал прямо посеред свята. 

— Договоришся зараз, — відповідає йому Павло, штовхаючи у спину. — Ще одне криве слово у її бік і підеш святкувати до місцевих пияків, — випалює, а я легенько посміхаюсь. 

Так, жартувати про мене може лише він! Але краще вже так, бо я звикла до його, інколи дурних, витівок та жартів. 

— Зіграймо в гру? — Соломія вирішує розрядити обстановку, і це здається хорошою ідеєю. На перший погляд. 

Бо якби знала чим закінчиться це все, то, напевно, не погодилась би. 

— Яку? — запитую, кидаючи до рота оливку. Смакота!

— В правду. Не відповідаєш — п’єш, — заявляє задоволено, а я ж закочую очі. 

Ну що за дурня. Так за декілька хвилин ми всі лежатимемо пластом, бо питання навряд чи будуть дитячими. 

— Граємо, — раптом звучить у мене біля вуха, від чого я здригаюсь. 

Схоже вибору немає. Грають всі. Отже, я теж. 

Перші хвилин десять все проходить м’яко. Дурні, але дитячі питання, які викликають сміх і спогади. На якусь хвилинку мені навіть стає тут комфортно. Але не надовго. 

— Тепер моя черга, — промовляє Костя, кидаючи свій погляд на мене. — Готова, голубонько? 

Кривлюсь від нового звернення. За цей вечір він змінив його разів п'ять. Можливо й більше. 

На його питання мовчу, можливо дасть мені нарешті такий бажаний спокій. Відчуваю що вже награлася. Не хочу більше. Краще б лягла у ліжко та глянула якийсь новорічний фільм. І ще б поруч миску мандаринів. Так! Ідеальне закінчення. 

— Що дали тобі фіктивні стосунки з Мар‘яном? — запитує, а у мене все холоне всередині. 

— Про що ти? — намагаюсь запитати рівно та спокійно, але навряд чи виходить так. 

— Три роки тому на Новий рік ви грали пару. Для чого тобі було це потрібно? — повторює питання, а мені хочеться крізь землю провалитись. Бо навіть Мар’ян не питав причини. Просто виконав дурну примху і все. 

І зараз, розкрити всі карти, здається таким ганебним. Тут, перед братом і його друзями… Адже вони чужі мені. При цьому всім цікаво. Бо декілька пар очей сконцентровані на мені, і це лякає. Не люблю я бути в центрі уваги. Це збиває з пантелику. 

— Що за дурня, — промовляю, намагаючись посміятись, але не виходить. 

Повертаю голову до Мар’яна, але він мовчить. Дивиться на мене і чекає. Теж хоче познущатись? От же…

— Хіба ти не була закохана в нього, наче якась маньячка? Марила, спостерігала, переслідувала? — говорить, а я міняю колір на обличчі наче той хамелеон. Сором! Звідки знає це все? — Я можу довго продовжувати, але сенс не змінюється. Я знаю, що на момент ваших «відносин», — Костя навмисно малює пальцями лапки, аби закцентувати на цьому увагу: — Мар’ян марив зовсім іншою дамою, і навіть залицявся до неї. Тому дивно те все було, — його слова, наче окріп, обпалюють мене.