Розділ 1

І чому постійно перед Новим роком зі всіх наче знімаються обов'язки?

Їдучи за кермом я кляну просто всіх на світі, адже хто ж хоче чистити дорогу перед самим святом. Розумію, в людей вже святкування повним ходом, але я ж повинна якось дібратись до сім'ї.

Мої батьки зі старшим братом мешкають в невеличкому містечку поблизу Львова. Місце там звісно чудове. Дуже гарно, тихо, дійсно чарівна картина. Але дібратись туди взимку, як один із подвигів Геракла. Для простих смертних надто важко!

Я покинула рідну домівку три роки тому, і повертатись сюди точно не входило в мої плани, але ніхто не питав моєї думки. Батьки наполягали на проведені цього свята разом, а я ж згадувала той Новий рік, який зламав моє серденько. Точніше навіть не так… Я сама зробила все, аби закінчення улюбленого свята було плачевним!

Вже на під‘їзді до будинку мій автомобіль вирішує добити мене повністю, тому й злітає з дороги прямо у великий насип снігу. Як не стараюсь, та виїхати не можу. Мете так, що далі власного носа нічого не видно. Кляну все і всіх, але це ні чорта не допомагає. 

Тягнусь до телефону і, взявши його в руки, швидко телефоную брату. 

На диво, він майже відразу підіймає слухавку. 

— Ну що там, Оль? — чую роздратований голос брата і ще дужче злюсь. 

— Чорти б побрали цю погоду, — відразу лаюсь і чую тихий смішок. Весело йому!

— Що знову? 

— Нічого хорошого, Паш. Бери ноги в руки, а в зуби хапай лопату, — тараторю швидко, бо сил терпіти це дійсно немає. 

— Що? — чую питання, і міцно заплющую очі. 

Боже, дай мені сили, бо боюсь при зустрічі я Павла просто вб’ю. 

— Сіла я, що-що! — кричу у слухавку і чую гучний регіт. — Паша! — кричу, але він наче не чує. 

— Треба було на автобус йти, шумахер, — продовжує сміятись. 

— Ти допоможеш? — запитую спокійно, бо сенсу кричати однаково немає. 

— А куди я дінусь. Зараз покличу хлопців, бо твоє корито сам точно не витягну, — промовляє, а я знову закипаю. 

Корито? Та я сама назбирала на свою ластівку. Для вихователя в садку це не так легко. 

— Швидко. Я біля старого млина, — промовляє. 

— Хотіла скоротити? — запитує, а я вже відчуваю, як сильно він хоче посміятись. Ну от що за людина?

— Чекаю, Паш, — кидаю і закінчую розмову. 

Глушу автомобіль і все навкруги різко темніє. Хуртовина лише дужчає, від чого я відчуваю себе не дуже комфортно. Схоже улюблене свято з роками переходить на другий план, і через це я відчуваю сум. Бо, хоч би що там було, але я завжди відчувала якісь дива в цей період. А зараз… Хочеться якнайшвидше повернутись додому і знову ходити на роботу. Наплювати на це свято і провести його вдома. Наодинці! Останній Новий рік, що був проведений тут – звів з розуму. Змусив піти на необдуманий вчинок, про який я навіть трохи жаліла. І повторення мені точно не потрібно.

Розумію, що сидіти та чекати марно. Саме тому й вирішую вийти з автомобіль і самій оцінити масштаб проблеми. Шкода, що я не подумала про те, який вигляд зараз маю. Адже точно не планувала виходити з автомобіля до того, як дістанусь батьківської оселі. Саме тому я й одягнута у звичайні лосини чорного кольору, та в велику та широку блакитну худі. На ногах зручні угі. Мені комфортно, але не дуже тепло. Сніг мете в обличчя. Клята хуртовина. 

Не встигаю зробити й крок, як спотикаюсь об свою ж ногу і лечу у сніг. Відчуваю себе жахливою невдахою. Поки встаю і намагаюсь привести себе в порядок — чую звук двигуна поруч. Повертаю голову і помічаю великий позашляховик. Це точно не автомобіль батьків!

Але з авто виходить Павло. З пасажирського місця…

Бо за кермом сидить мій однокласник. Той, кому я винна себе, і, схоже, він дуже щасливий бачити мене зараз!

В цей момент мені здається, що час зупинився. Я стою, не в змозі навіть кліпнути, в той час, як Мар‘ян спопеляє мене поглядом і, зовсім не соромлячись, сканує поглядом. За ці декілька років я змінилась, добре знаю це. А от він… Таким і лишився. 

Зверхній погляд, але від нього не віє холодом. Він зігріває, хоч і виглядає так, ніби готовий спалити вщент цілий світ. Темне волосся, яке змокріло від  снігу, хаотично спадає на обличчя, закриваючи брови та частково очі. Одягнений в довге чорне пальто, а шию зігріває шарф. Виглядає чоловік дійсно неймовірно, хоча чому я дивуюсь, адже він завжди був таким… Привабливим. Око раділо, коли бачило Мар’яна. 

— Де Діда Мороза загубила, Снігуронько? — мій брат як завжди починає реготати, що змушує мене вирватись зі ступору. 

Декілька разів кліпаю, для кращого ефекту, і все ж звертаю увагу на Павла. 

— Допоміг би краще, — фиркаю, на що брат киває, широко посміхнувшись. 

Прямує до мого автомобіля, розглядаючи масштаб проблеми. 

А я в той час знову дивлюсь на Мар’яна. 

— Привіт. Не думала що зустрінемось тут, — починаю розмову першою, адже схоже чоловік не дуже й то збирається вітатись. 

— Привіт, — промовляє, киваючи в бік автомобіля. — Пішли сядеш в салон. Ти знатно змокла. 

Нічого не відповівши прямую до автомобіля. Хоча не впевнена в тому, що Мар’ян взагалі чекає на якусь відповідь. 

— Давно ти тут? — знову починаю говорити, поки чоловік щось шукає в багажнику. 

— Приїхав перед тим, як ти подзвонила, — промовляє, а я мовчу. — Як бачиш, навіть переодягнутись не встиг, — додає, киваючи на свій зовнішній вигляд, що змушує мене знову пройтись поглядом по його тілу. Ідеальному!

— Ясно, — протягую, поки Мар’ян вкриває ноги пледом, який дістав з багажника. — Дякую, — шепочу, опускаючи погляд на руки, які почервоніли від снігу. 

Все-таки варто було накинути куртку, коли виходила з автомобіля. 

Мар’ян схоже розуміє все, бо вже через секунду автомобіль заводиться, а по салону починає гуляти тепле повітря. 

Більше нічого не сказавши чоловік закриває дверцята салону і прямує до мого брата. І, поки я чекаю на визволення своєї ластівки з кайданів снігу — засинаю. Тепло, яке окутує моє тіло, змушує закрити очі, запрошуючи в солодкий сон.