Розділ 4

Софія

Вже минула майже година, як я написала повідомлення Ростиславу, та відповіді все не було, а повідомлення світились не відкритими.

Любчик дивився мультфільм про Грінча, й весело сміявся як той ловив оленя, а я стискала в руках телефон, в очікуванні відповіді від Ростислава.

Хоч би він погодився! Благаю Господи! Я готова була просити навіть діда Мороза, аби тільки він погодився.

Так, це напевно дивно, адже я абсолютно нічого не знаю про цього чоловіка, окрім імені. Ні хто він, ні чим займається. Можливо в нього взагалі родина є, до якої він і їхав. А тут я зі своїм проханням.. 

Дідько точно! Я ж коли його вже нормально роздивилась, аж подих перехопило. Чоловік був.. дорогий! Точно не звичайний офісний працівник. А видно що при грошах. Дорогий одяг, постава, манера говорити. Та й сам він виглядав приголомшливо. А тут я, зі своїм проханням..

 Про що я тільки думала??!

Але ясно про що - про Любчика.. 

Я знову перевела погляд на сина. Його очі світились, і час від часу, він кидав погляди на двері, певно вже очікуючи, що він скоро прийде.. тато...

Вчора, коли ми прийшли до дому, я зловила момент, поки любчик мив руки, й швидко сфотографувала листа сина, складаючи назад літачка, аби малий нічого не помітив. Коли Любчик вже солодко спав, я беззвучно ковтала сльози, читаючи побажання сина.

А тепер стою біля вікна дивлячись як в світлі ліхтарів, кружляє сніг за вікном, і надіюсь на те, що Ростислав допоможе мені втілити бажання сина.

Коли телефон оживає вібрацією, я від неочікуваності ледь не впускаю його з рук! 

Ростислав: Буду о восьмій.

Боже.. Три слова, а я від емоцій плачу і сміюсь одночасно! Я таки влаштую сину диво!
До восьмої ще година, тож я одразу кидаюсь до ванної, приводити себе до ладу. Вмиваюсь, роблю легкий макіяж, та перевдягтись поки що не поспішаю, а йду на кухню. Дістаю з холодильника заготовки продуктів і починаю готувати новорічну вечерю.

З тієї радості, що Ростислав таки погодився мені допомогти, що син продовжить вірити в дива - посмішка не зходить з моїх губ. А коли в двері нарешті дзвонять, й син зі щасливим вигуком летить до дверей - я сама готова пищати від щастя!

Руки трохи тримтять коли я відчиняю двері, а Любчик завмирає - на усі очі дивлячись на Ростисла, що сидить навпочіпки біля дверей в шапці діда мороза. Він кидає короткий погляд на мене, а тоді дивиться на Любчика і з посмішкою запитує:

- Здається ти мене чекав?

- Та-то.. - син відмирає за секунду, кидаючись до Ростислава з обіймами, а я не можу стримати сльози що біжать з очей. Затискаю долонею губи, щоб не розревітись в голос, від того щему в грудях. 

Ростислав відпускає Любчика з обіймів, й вручає йому великий набір лего, а тоді встає, й обережно пригортає мене в обійми, цілуючи в щоку, й тихо запитує

- Ти чого?

- Це від щастя.. - я посміхаюсь, стираючи  долонями сльози - Проходь.

Я відходжу в сторону, але Ростислав повертається назад до дверей, а потім, з посмішкою, подає мені букет троянд 

- А це тобі! 

- Дякую.. - я вражено приймаю квіти. Я ж навіть не думала що він щось принесе. Не тільки Любчику, а й мені..

- А поцілувати маму?! Ти ж завжди її цілував!

Боже.. я від тих емоцій й забула, що Любчик стоїть поряд, не зводячи з нас задоволеного погляду. Ростислав, якщо й здивувався, то вміло це приховав, й наблизившись до мене, дивлячись в очі, прошепотів майже в губи:

- Дозволиш?

Від суміші почуттів, я не мала сили говорити, лише заплющила очі в мовчазній згоді, й за мить відчула, легкий, ніжний дотик його теплих губ, що підняли цілу бурю почуттів в середині. 

Тихе зітхання що вирвалося з моїх губ, наче дало Ростиславу зелене світло. Він обхопив мене однією рукою, притискаючи міцніше, цілуючи сильніше..

Кілька секунд, і я стою наче прибита до підлоги цим поцілунком. Тими відчуттями що переповнили мене. А Ростислав вже задоволено посміхаючись, обережно скидає з себе куртку.

- Тато, а що з твоєю рукою? 

Капець.. я за цими всіма емоціями навіть не спитала як він..

- Бачиш Любчику, я так до тебе поспішав, що потрапив в аварію, і зламав руку, тож мені наклали гіпс. То що, ходімо складати лего?

Все, чоловіки переглянувшись між собою пішли до вітальні, а я ще кілька хвилин стояла на місці приходячи до тями, й слухаючи захоплений щебет Любчика з вітальні, й спокійні лаконічні відповіді Ростислава..